Алексей Волков - Шпиталь

— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!

— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.

Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.

— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.

— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.

— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?

— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?

«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.

— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.

— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.

— Ну, ночуйте.

Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.

— Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?

— Скільки скажуть, — зітхнула Оксана.

— А ти менше язиком плещи, — порадив лікар. — І санітаркам не обов’язково знати, для чого він тут.

— Лікарю, я по-вашому зовсім дурна? — обурилася вона.

— Не зовсім, — згодився той. — Каву вмієш добре варити. І торт, отой що з безе, також нічого.

— І все?!

— Не волай, мера збудиш. Гадаю, що не лише це. Але того я, на жаль, не пробував.

— Хотіли б — давно попробували б.

— Ой… — скривився Дольний. — Службові романи не в моєму стилі. Ти ж знаєш. Хоч би нікого більше не привезли до ранку. Спати хочеться… І не діставай його. Тобі воно треба?

Зітхнувши, Оксана пішла до дівчат, а Дольний узяв ручку і підсунув до себе поки що чисту історію хвороби з прізвищем «Замрига».

Літак плавно приземлився на американську землю, і щасливі пасажири за кілька хвилин вже прямували до пропускного пункту.

— Пане Лужний, яка мета вашого візиту в Сполучені Штати? — запитав митник.

— Їду на наукову конференцію до Бостона, — відповів Вадим.

— А де ви працюєте?

— Дніпро, фізико-технічний інститут, доцент кафедри твердих металів. Там усе зазначено.

— А чому тут не вказано місце проживання?

— Я гадав, це не важливо, — пояснив Вадим, відчуваючи як цей нудний американець дратує його дедалі більше. — Мене обіцяли влаштувати.

— Хтось має вас зустрічати? Ви не знаєте. Окей. Ми з’ясуємо, чи є ваше ім’я у списках запрошених на конференцію.

Неприємне передчуття утворилося десь попід грудьми і почало розтікатися по тілу. Отакої. Чого треба цьому прищові? Ситуація виходила з-під контролю. Чекати довелося з годину, поки його закликали до віконця.

— Ваші документи викликають підозру, — безбарвно пояснив перекладач. — Ви не можете бути допущені до в’їзду у Сполучені Штати.

— Як це не можу?! — обурився Вадим. — Ви жартуєте? У мене віза, видана вашим посольством! Доповідь на конференції!

— Віза сама по собі не дає права на в’їзд, — відрізав той. — Якщо ви наполягаєте, ми перевіримо її справжність. Але вам доведеться чекати.

Найближчі вісім годин виявилися нестерпними. Блідий від хвилювання, замучившись курити, з головою, наче порожня діжка, Вадим витяг подаровану щасливішим сусідом книжку, сподіваючись хоч якось відволіктися. На першій сторінці красувався дарчий напис, зроблений невідомо чиєю рукою й не знати кому:

Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили. Бажаю Вам наступного разу вчасно втриматися від бажання погратися з нею.

У відчаї Вадим затулив обличчя руками.

— Просипайся, лєнтяй! Вставай, скотіна! — різкий рипучий голос давив на вуха, відбиваючись від голих стін. — Сколько можно? Утро на дворє! Вставай, сволочь! Одєвайся і іді зарабативай дєньгі! Бистро подні…

Рука Дольного намацала мобілку на столі й натисла кнопку. Запанувала тиша. Перекрутившись на інший бік, він натяг ковдру на голову, але за кілька хвилин таки всівся на канапі, протираючи очі. Ноги вступили в капці, руки потрапили до рукавів халату і, хлюпнувши водою в обличчя, реаніматолог посунув коридором, відповідаючи собі під ніс на вранішні вітання персоналу.