Алексей Волков - Шпиталь

Ксерокопія лягла на стіл, і обоє молодих лікарів, ще не компетентних у справах такого роду, забігали очима по рядках.

— Маячня… — нарешті промовив Хижняк. — Повна маячня. Не можу повірити, що вони це написали. Ну, мама загиблого старенька. Розумію, що вона просто підпис поставила. А сестра? Вони ж бачили, що брата її до останнього рятували. Що тільки не робили, кого не кликали. Двічі обласних залучали.

— Кров здавали, як консервована скінчилася! — обурено вигукнув Цекало. — Я здавав! А вони тепер — «до палати не заходили».

— Ну, ось так… — розвів руками Гайда. — Народ наш непередбачуваний. Поки що я нічого не розумію. Може хтось нашептав їм, якісь недоброзичливці. Але ж розтин повністю підтвердив усі наші діагнози!

— От про недоброзичливців добре ви сказали, — підхопив Хижняк. — Читали, як написано, у яких виразах? У тої Гані, сестри померлого, свого розуму на таке не стане. Вона ціле життя біля свиней і картоплі. У слові по дві помилки робить. А це безперечно юрист писав.

— Схоже, ти маєш рацію…

Двері за завідувачем зачинилися.

— Пузир є? — запитав Хижняк.

— Звісно.

— Тоді дзвоню Пилиповичу, про нього шеф нічого не казав. Удвох із Штундою їм двадцять хвилин роботи. Чи може ти бажаєш сам воду носити?

Знайшовши не надто людне місце на другому поверсі аеропорту, Вадим говорив по мобільному.

— Так, Валю, велика тобі подяка. Без цієї твоєї Жанни нічого б не вийшло. Розбитна жіночка. Що? Несподіванка для тебе? Що я за кордон намилився? Валюню, сонце, а що тепер тут робити? Закриття шпиталю — вирішене питання. Ну, нехай не закриття — перепрофілювання у реабілітаційний центр, це не те саме? Я, хірург вищої категорії, буду папірці писати? Чи десять «штук» чиновникам платити, щоб наново працевлаштуватись і в якійсь поліклініці гнояки різати? Краще вже туди, подалі з цієї помийної ями. Так, скінчився «великий» хірург Лужний, уяви собі. Мами вже рік як немає…

На тому кінці вочевидь щось довго пояснювали, з трубкою біля вуха він спустився вниз, вийшов на вулицю і закурив.

— Та усе буде гаразд. Ще жоден, хто туди виїхав, не шкодував. Уяви собі — я за паперами доцент із фізики і їду на симпозіум до Бостона! Звісно, справжні. Хлопці недарма бабки беруть. Там вже житло зняли, проплачено за півроку і робота якась є. Знала б моя матуся, на що квартира пішла… Ну, дасть Бог, може й побачимося в Штатах. Удачі тобі!

Випустивши дим, він знайшов номер, позначений «Алла». Скинув, а потім набрав наново. Палець так і не торкнувся кнопки виклику, натомість натиснув команду «стерти». Потім на екрані з’явилося зображення жінки з каштановим волоссям. Телефон двічі перепитав, чи впевнений господар у своєму рішенні. Так, упевнений більше, аніж будь-коли. Все. Шляхи відрізано.

А за хвилину почалася реєстрація пасажирів на рейс до Нью-Йорка. Гуркіт літаків бентежив душу, а вогні манили, створюючи тривожний настрій. У сорок п’ять починалося нове життя.

Ноші з огрядним тілом ледве тягли вузькими сходами на третій поверх. Санітарки схопилися за легший кінець, двоє ж плечистих водіїв, які тримали ноші «в головах», ледве розверталися на вузьких сходових майданчиках. Авдієнко, лікарка «швидкої», вже була на місці. Вона тихо промовила Дольному, який чергував у реанімації:

— Схоже, інфаркт. Каже — гострий біль та задишка. Раптово.

— Що кололи?

— Хотіла дексалгін, промедол та гепарин, — сказала вона. — Та він відмовився… Так і привезла.

— Такого пацієнта нам якраз бракувало, — сплюнув Дольний. — Все життя мріяв, щоб міського голову привезли. Доведеться обласних професорів викликати, забаганки вислуховувати…

Ноші заносили до палати.

— Все гаразд, — вів своє пацієнт, — усе нормально. Вам дзвонив Костогриз?

— Ну ось, починається… — стиха промовив реаніматолог. — Подайте мені головного лікаря, викличте професорів… Та куди ж ви встаєте? Не можна! Лежіть! Ганю, кардіограму!

Мер Замрига сам переліз із нош на ліжко. Одна медсестра готувала крапельницю, інша налаштовувала кардіограф.

— Шановні, усе гаразд, не бігайте! Мені вже краще. Де Костогриз? Покличте мені вашого головного!

— Головлікар не лікує кардіологічних хворих і не працює по ночах — дохідливо пояснював Дольний. — Зараз йому повідомлять. А тим часом робіть, що вам кажуть, будь ласка! Від цього залежать ваші життя і здоров’я!

Костогриз влетів буквально слідом за пацієнтом.

— Ну, ви вчасно, Григорію Віталійовичу! Тут Замригу привезли, то ж цілком законні концерти. Дай мені головного, а зараз ще буде — палату з джакузі…