Алексей Волков - Шпиталь

— Ну як ви, Галинко? Полегшало?

— Так, дякую. А це що?

— Це для вас. Зараз великий дефіцит. Усі розтягли, йдуть додому — беруть з собою, а повернути забувають… Час вам на ноги ставати. Спочатку з ними, а за якийсь місяць-півтора…

— Місяць?! — Галя всілася на ліжку — Ви жартуєте?

Сівши поруч, лікар взяв її за руку.

— Ну що таке місяць? Я б вас тут і на два залишив. Ні, звичайно, видужуйте швидше, але… — Його велике обличчя густо почервоніло. — А це також вам. Вітаміни для скорішого одужання. Наше, нижньороздольське. З мого саду.

— Ну, ви знову… — похитала головою вона. — Це я мушу вам коньяки та цукерки нести, коли вже на те пішло.

— Та ви що! — обурився лікар. — Я б і не взяв. Ні, звичайно приємно, коли пацієнти дякують, але зараз не той випадок. З вами по-іншому. До речі, я алкоголь і не вживаю. Ну, майже.

— Ну, тоді ви молодець, — мляво усміхнулася Галина.

Медсестра Женя зазирнула до палати. Її «мишаче» обличчя скривилося і вона невдоволено промовила:

— Андрію Івановичу, будь-ласка у дванадцяту до Матвійчучки.

— Іду, — не обертаючись буркнув лікар.

Та вона не вгавала:

— Це терміново. У неї пов’язка змокла.

— Я ж сказав — іду! Нехай би до крамниці менше бігала, тоді би пов’язка і не змокала. Беріть до перев’язочної.

Розмова у палаті розладилася, обличчя лікаря виглядало розчарованим.

— Ну ось… Шкода, треба йти. Якщо чесно, мені навіть поговорити ні з ким. — Він знову обережно торкнувся руки своєї пацієнтки, — так іноді потрібно, щоб тебе бодай вислухали! На жаль, немає кому.

— Так вже й немає! — засміялася Галина. — Он бачили, як медсестри на вас задивляються? Оця б точно вислухала, можете мені повірити. І не лише…

— Хто, Женя?! — у нього мало не відібрало мову. — Оця миша в халаті! Хоча так, звичайно, ви гадаєте, що на краще я не заслуговую.

— Андрію Івановичу! — вигукнула Галина. — Я зовсім не це мала на увазі…

Відпустивши її руку, Щерба зачинив двері і рушив до перев’язочної. День закінчувався невесело. Додому йти не хотілося. Пацієнтка з десятої палати не йшла з голови. Він і не сподівався, що таке може з ним трапитися, це божевілля наринуло зненацька, і як собі дати з цим раду, — він не знав.

Хижняк і Цекало натхненно шкребли ручками по аркушах, мовби намагаючись обігнати одне одного. В отворі незачинених дверей промайнув Щерба з опущеною головою.

— Шефа вашого немає? — у двері боязко зазирнула Ліда. — Ну, ви даєте, хлопці…

— А ти що, шефа боїшся? — скривився Цекало. — Він же тебе любить. Щодня Ромка підганяє, боїться щоб ти від нього кудись не втекла.

— Дивись-но, — підняв голову Хижняк. — Гаврилівна приревнує — маскою задусить.

— От розумники, — пхинькнула дівчина. — Я щойно з приймальні головного. Вони з вашим Гайдою на високих тонах розмовляють. Про якогось Огура. І, здається, вас згадують.

Друзі мовчки перезирнулися.

— Огур? Це той, хто помер тиждень тому. Після «ножового».

— А ми тут до чого, — здивувався Цекало. — Шеф сам його лікував. Ми не були особливо причетні.

— На, забери про всяк випадок, — Хижняк простяг їй табличку, що лежала у пакеті.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Коробка цукерок від вдячних пацієнтів. Потім заберу.

— А чому така важезна?

Лідині очі округлилися, щойно вона зазирнула в пакет.

— Ви що, подуріли? Ви хоч розумієте…

Та гнівна тирада хижнякової нареченої була перервана появою завідувача хірургією:

— Що, молодь? Ми ще навіть весілля не відсвяткували, а вже сімейні сцени?

Схопивши пакет, Ліда притьмом вискочила за двері.

— От і я їм те саме кажу, — підтримав Цекало, — а що далі буде?

— Значить так, орли, — перервав його Гайда. — Оце, що було сьогодні… п'ять хвилин тому… Я вислуховую через вас востаннє.

— Миколо Прокоповичу!

— Цить! Вам слова ніхто не давав. Я також замолоду дурниці робив, але в мене хоч трохи голова варила! Та й ваші ніби не зовсім дефективні, коли справа медицини стосується. А щодо інших питань…

— Миколо П!

— Цить, я сказав! Операція за півтори години. Відра в руки і на колонку до Сюрпіти. Всі ємності заповнити. Через вас відділення добу без води! Її аж до завтра не буде. А ви як думали?!

— Саме так і думали, — зітхнув Хижняк.

— І щоб акція ця відбувалася без допомоги родичів хворих та санітарок. Інакше ноги вашої в операційній не буде.

Обоє сопіли мовчки, і Гайда нарешті заспокоївся.

— Гаразд, для таких орлів це двадцять хвилин від сили. Потім ти, Ігоре, контролюєш, щоб пацієнту добре шлунок відмили, а ти, Романе, готуй зонда. Все. Я повернусь через годину. Мушу дещо з’ясувати. Скарга на нас надійшла. В основному на мене. Що Огура ми недбало лікували. Через те й помер. Читав я цей шедевр — волосся сторч стає. Ось.