— Ну, не знаю… — розвів руками лейтенант. — Мені сказали це вам віддати. Такий самий запит до судмедексперта в область направили і ще купу різних паперів.
— Почекайте, може це якась помилка? — ніяк не міг повірити завідувач. — Там справді вказаний Огур? Дмитро Огур?
— Так, помер через тиждень після ножового поранення, отриманого від племінника. У вашому відділенні помер.
— Шкода… не маю я їхнього номера, — перекидав усе на столі Гайда. — На історії хвороби був записаний, а її судмедексперт забрав. Подзвонив би до них і спитав, що за дурня. Вони ж його тіло забирали, дякували, що ми до останнього намагалися врятувати. А тепер скарга? Як так?
Схопивши аркуш паперу, він почав читати.
— Так… скарга подана учора… Через тиждень після смерті. Вже коли поховали… Що то означає? Злочинна недбалість? Не надавали допомоги у потрібному обсязі? Упродовж цілого дня не заходили до палати?! Вона що, збожеволіла з горя?
— Не знаю, — розвів руками лейтенант. — Не знаю. Підпишіть, Миколо Прокоповичу, і я піду. А на післязавтра слідчий просив, щоб усе було готове.
— Це якесь непорозуміння… — не міг заспокоїтися Гайда, беручи ручку. — Стоп… А оце що? Ну, це вже не дурна баба з села писала. Ось… «відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання допомоги»…
— Ну, справді відкрито, — розгубився молодий лейтенант. — Раз є скарга, то одразу відкриваємо. Такий закон. Того й до вас із цим папером прислали.
— Я його відксерю і нехай у мене лежить про всяк випадок. А підписувати не буду.
— Чому? — не зрозумів той.
— А де ви бачите факт неналежного надання допомоги? Є скарга, ви збираєтеся цей випадок розслідувати. От коли доведете, тоді це буде факт. А поки що — лише дурне припущення.
— Так… а як же… — зовсім розгубився лейтенант. — Це звичайна форма… усім за такою…
— Ще раз повторюю, юначе, — розізлився Гайда. — Факт — це те, що вже доведено. Те, що не викликає сумніву. Факт смерті Огура є. А от факту неналежного надання допомоги поки що немає.
— То як тепер, мені йти назад, переписувати, а потім знову сюди? Через оте слово?
— А ви як думали? Якщо ваше керівництво української мови не знає, можу лише вам поспівчувати, — похмуро промовив Гайда, замислюючись про своє.
Відро із розчином тиньку стояло біля стіни і шматки, що відлітали з-під зубила, періодично ляпали у нього. Сантехнік, видершись на драбинку, гатив зубилом у стіну. Йому асистував Штунда, який мав два метри зросту та відчутний брак інтелекту. Він підтримував те, що мало зрештою відвалитися від стіни. Від побаченої картини Хижняк майже втратив мову.
— Е-е… Пилиповичу! Ви що робите?! Перепили учора? Це ж історична памятка!
— Так одразу й перепив… Міцно сидить, с-сучка… Головний наказав.
— Головний? Костогриз?!
— А що, думаєте вашого друга доктора Цекала вже призначили? Хе-хе… Костогриз, хто ж іще?
— Пилиповичу… — Хижняк по-змовницьки озирнувся. — Обережніше! Поламаєте! Чуєте, мені віддайте. З мене могорич, негайно. Вже несу. Та обережно!
— Головний сказав — йому, — відрубав сантехнік. — Правда, Петре?
Штунда зрадів і схвально закивав головою.
— Пилиповичу!!! Та він вже поїхав!
— Помиляєтеся, лікарю, — як ні в чому не бувало каламбурив майстер, — не поїхав, а народився таким. Олігофренія називається. Так, Петре?
— Та я не про Штунду! — розізлився Хижняк. — Кажу вам, немає Костогриза. Кому віддаватимете? А до завтра він забуде. Скажете — поламалася, викришилася. Ну! Пилиповичу… Ви ж до мене ще прийдете.
Віддерши нарешті металеву табличку невідомо яких років з чеканкою
Тут у 1812 році зупинявся
відомий французький хірург
Домінік Ларрей
роботяга здув з неї порох.
— Ну, гаразд, докторе… Але якщо головний вчепиться, повернете назад. А могорич так і лишається. Петре, я правильно кажу?
Штунда, який збирав недоїдки з відділень та періодично виконував різноманітну фізичну роботу, знов схвально закивав головою.
— Дякую за підтримку, Петре, — задоволено промовив Хижняк, сховав артефакт під халатом і посунув сходами нагору.
У десятій палаті, розрахованій на двох пацієнтів, уже більше тижня одне ліжко було вільним. Молода тендітна жінка з апаратом Ілізарова на нозі та слідами саден на голові знуджено дивилася у стелю, переминаючи у пальцях скручену паперову серветку. Лікар Щерба, великий та незграбний, у розстібнутому халаті, з милицями у руках, майже заповнив собою весь простір маленької палати.
Читать дальше