Алексей Волков - Шпиталь

Три стіни просторого кабінета головного лікаря мали величезні вікна, що дивилися на три боки, і лише четверта була глуха, з дверима посередині, через які й зникли небораки.

— А ви з чим думали? Про цих двох я вже й забув. Хоча, не виключено, вони доведуть до краю лікарню швидше, ніж усі ті «дослідники вікон». Я чесно скажу — не уявляю, як тепер викручуватися. Проблема вийшла за межі району. На нашому рівні вже нічого не вирішиш. Післязавтра приїде обласна прокуратура і фінвідділ. Може, хабаря дати? Але кому, як, через кого? Усе це тягтиметься тиждень. Ходитимуть і гугнітимуть. Я збожеволію. От Гайда, от діяч… Треба ж було…

— А що як через «наших» спробувати? — запропонувала Полянська. — «Мій» з прокурором районним часом горілку п’є. Нехай наш з приїжджим зустрінеться. Може дійдуть згоди. Ну, витратимось. А що робити? Інакше пришиють корупцію.

— Не знаю. Забагато їх, — похитав головою Костогриз. — З усіма не домовишся. Не зібрались би оті «круки» отак спонтанно, надто компанія поважна. Хтось їх спрямував, не інакше.

— Може Рябокінь? — припустила заступниця.

— Рябокінь про вікна вже півроку писав, — не згодився головний. — І ніхто особливо не зважав. А тут усі разом…

— А давайте, — запропонувала Полянська, — просто наполягатимемо, що ставили нам вікна у грудні. Інженер, я, ви… усіх лікарів попередимо. Походять, попитають… Дивись, і набридне їм. Головне, щоб усі на своєму до кінця стояли. Все-таки, у нас нормальні люди, повинні зрозуміти.

— Двоє особливо нормальних щойно за двері вийшли… — похмуро зауважив головний лікар.

— Ну, Григорію Віталійовичу, годі вже вам. Я відчуваю, що це спрацює.

— Сумніваюся… — важко промовив Костогриз, всідаючись на місце.

— Не варто було, — знизав плечима Цекало. — Як відчував.

— Не ний, за пару тижнів заспокоїться, — відповів Хижняк.

— Чорта лисого. От якби якісь інші проблеми, серйозніші, тоді може б забув.

— Сплюнь! — обурився Хижняк. — Яких тобі ще серйозніших? Скоро взагалі все накриється. Накаркаєш. Писатимеш дебільні папери на дільниці й болото міситимеш…

Якщо подвійні двері приймальні таких, як вони, випльовували з розгону, то цю постать випустили ніжно. Підбори зацокали по плитці, і Хижняк та його колега застигли на місці. Коли Полянська наблизилася, здавалося, що навіть якщо все на світі, навіть оці стародавні стіни зрушать з місця, — вона однаково залишатиметься непохитною.

— Для вас, Ігоре Миколайовичу, репресії мали б початися негайно, якби я згадала про квартальний звіт з амбулаторної хірургії, взятий «зі стелі», та ще й погано написаний.

У цій тираді не відчувалося жодних ворожих інтонацій. Її голос був надзвичайно мелодійний, хоча і з нотками байдужості.

— Що ж вам завадило? — густо почервонівши, зауважив той.

— Чому ви собі дозволяєте такий тон? — перехопило подих у неї. — Ви ані зеленого поняття про субординацію не маєте, вже не кажучи про повагу до мене. Я надто багато вам пробачаю. Та колись і мені набридне.

— Хіба ж я просив про це? — стояв на своєму Ігор.

— Ні, ви тільки подивіться… Не зліть мене і подумайте про вашу поведінку. Я завжди вважала вас порядною людиною.

Він лише похитав головою услід.

Завідувач хірургічним відділенням Гайда, невисокий повний чоловік у по-старомодному накрохмаленому ковпаку та модній, з логотипом фармацефтичної фірми, операційній піжамі, щойно повернувся з перев’язочної, де вводив ліки у суглоб пацієнтці. У двері постукали і на порозі з’явився молодий чоловік у поліцейській формі зі шкіряною текою.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — дещо знічено привітався відвідувач, простягаючи свої документи. — Лейтенант Жешко.

— Сідайте, пане лейтенант Жешко, — запросив завідувач. — Прізвища б вашого, може, не згадав би, а от апендицит пам’ятаю. Сантиметрів дванадцять мав, витриманий, як зазвичай у нас буває.

— Ого… — здивувався поліціянт, — пам'ять у вас…

— Усіх своїх хворих пам’ятаю, за усі роки, — приречено махнув рукою Гайда. — Іноді здається, від цього здоровий глузд втратити можна. Але досі, уявіть, при доброму розумі. Все-таки у пам’яті більше приємного.

— Сьогодні, на жаль, навпаки, — зітхнув лейтенант, дістаючи аркуш паперу. — От, скаргу на вас маю. Ось перелік запитань, на які ви повинні відповісти. А ось…

— Чекай-чекай… — скривився лікар. — Стосовно кого скарга? Огур? Вони що, розум втратили?

— Помер у вас такий хворий?

— Помер, — згодився Гайда. — Але помер закономірно. Не було у нього шансів вижити. Надто серйозне ускладнення. Двічі консультанти з області приїздили, участь в операції брали. І родичі жодних претензій не мали, розуміли усе.