Алексей Волков - Шпиталь

Вона впала на стілець. Плечі нещасної жінки здригалися.

— Усе сталося раптово, — намагався пояснити Костогриз. — Зараз я більше нічого не можу вам сказати. Тіло вашого чоловіка забрали судмедексперти. Вони й робитимуть розтин.

— Яке — «раптово»?! — підхопилася вона. — Він ще відучора був у вас. А кілька днів мав болі у серці. Що ж це таке?

Вона вибігла, траснувши дверима. Дольний багатозначно подивився на головного. Події розвивалися надто стрімко. Той лиш похитав головою.

— Та що з ним станеться? — не розуміла Галя, спостерігаючи за тим, як він уважно оглядав стрижні та дуги, змонтовані навколо її ноги. — Залізо воно і є залізо. Не розсиплеться. Ви мені надто багато уваги приділяєте, Андрію Івановичу, інші пацієнти не страждають від цього?

— Як ви могли таке подумати? — образився Щерба. — Усе під контролем.

— Пробачте, я так… Якась дратівлива стала.

— Ніде не тисне?

— Ні. Просто… Негарно з цією конструкцією.

— Ну що ви! — не згодився лікар. — На ваші ніжки що не взуй — однаково личитиме. Навіть апарат Ілізарова. Тим паче, це ж тимчасово. Може вам потрібно щось? То я…

— Взагалі-то, — завагалася Галина, — якщо це вас не обтяжить… Я тут вже більше тижня, і… відтоді кави не пила. А я кавоманка!

— О господи, який я тупий! — вигукнув Щерба. — Завтра вам буде «кава у ліжко»! Хоча я не вмію варити каву по-справжньому, але спитаюся у Ліди — це нашого Хижняка наречена…

Запала мовчанка. Лікар сидів якийсь час, втупивши погляд в одну точку, а потім промовив:

— Знаєте, вибачте, якщо я лізу туди, куди не слід, але здається, ви також самотня людина.

— Можливо… — прозвучало у відповідь.

Якщо можна уявити слона, який пурхає наче метелик, то це якраз був би травматолог Нижньороздольської лікарні Андрій Щерба.

Неприємний холодний дощ поливав київський аеропорт. Вони стояли із піднятими комірами, сховавшись під якийсь навіс, і курили.

— Ні, це кінець… — розпачливо промовив Стихар. — Ще позавчора я не міг повірити, що таки опинюся у Штатах. Знаєш, до самого вильоту не вірив.

— І не дарма, — похмуро сплюнув Вадим.

— А сьогодні, — продовжував той, — сьогодні я не можу збагнути, що знову у цій країні! Де лікарю немає що робити взагалі!

— Не знаю, як лікареві взагалі, а мені тут тепер справді немає що робити, — важко зітхнув Лужний. — Жити, принаймні, вже ніде.

— Давай нап’ємося, — запропонував Олег. — Це найлогічніше рішення у нашому становищі. Давай, га?

— Щось не хочеться, — відмовився Вадим. — Я все ж таки гадаю, мені ще рано напиватися.

Діставши телефон, він набрав номер.

— Ну, ти даєш, — здивувався Стихар. — Та не візьме вона трубки. Гадаєш, вона не знає, що тебе завернули? Вони наперед усе знали! Тварюки. Кинули. Якщо вже й Валя твоя каже, що ніколи в обличчя її не бачила, то про що говорити?

— Але ж сама Валька виїхала! Через неї! І усе нормально вийшло. Може мені просто не пощастило? Може ті довбані прикордонники не з тієї ноги встали?

— А давай я задзвоню, — запропонував Олег. — Мого номера вона не знає. Навмисно ж не відповідає.

— Дзвони!

З неабияким завзяттям Стихар набрав той самий номер. Та у відповідь і тепер лунали самі лиш гудки.

— Загалом, дуже неприємна ситуація, Григорію Віталійовичу. Навіть не знаю, як тут грамотно вчинити. Тим паче, справу відкрито і вона на контролі в обласній прокуратурі.

Слідчий райпрокуратури Валігура ще раз пройшовся кабінетом від стінки до вікна і зрештою таки всівся у крісло.

— Але самі ж ви вловили суть того, що сталося? — намагався зазирнути йому в очі Костогриз.

— Я-то вловив. І що з того? На папері усе виглядає не двозначно. Хворий поступив з інфарктом, а йому не робили нічого. Взагалі нічого. І він врешті-решт помер. Від інфаркту. От станьте на моє місце. Це вже не заява від неграмотної баби, шита білими нитками під диктовку продажного адвоката.

— Справді, хоч як дивно, Замрига помер від інфаркту, — зітхнув Костогриз. — А тепер ви на моє місце станьте. Приходить головна особа районної влади, від якої ми з ніг до голови залежимо, і ставить перед фактом, що у нього проблеми і йому треба перебути в нас день-два. А за це ми отримаємо апаратуру, ремонт… У нас же стіни валяться! Працювати нічим! Можу я відмовити? Вам згори вказують — ви не виконуєте?

— Таке наше життя… — невизначено гмукнув слідчий. — Але ось що цікаво — виходить, що не було в нього особливих неприємностей. Я вже зондував, та й обласна прокуратура постаралася. Ніхто з верхів на нього не наїжджав. Ну, фокуси з боку його водія, гадаю, не варто брати до уваги. Від таких дрібниць не ховаються. Тим паче, шоферу дали копняка під зад і забули. А ось дружина померлого вважає, що у нього тиждень тому серце почало боліти. До речі, це він сам попросив липовий інфаркт написати?