Алексей Волков - Шпиталь

— Як спалося, дівчата?

— Доброго ранку, лікарю. Фігово.

Невдоволений вигляд Оксани змусив здивуватися.

— Не зрозумів… Відділення майже порожнє! Хто не давав?

— А он… мер ваш.

— Ну-у, він такий самий мій, як і твій. Чого хотів?

— А чортзна. Півночі крутився. Потім по телефону тріпався. У реанімації мобіли відбирати потрібно, доктор. Потім хропів. Це жах! Бідна його жінка! А тепер спатиме до обіду.

— Не спатиме, — рішуче промовив Дольний, беручись за дверну ручку. — Режим є режим. Буди його і зроби нарешті кардіограму, тільки учорашнім числом познач. Інфарктний хворий повинен мати кардіограму.

— От ви й будіть, — пхинькнула вона. — Мене він зараз не хочу казати куди пошле.

Зітхнувши, Дольний увійшов до палати. Замрига спав, відвернувшись до стіни.

— Віталію Івановичу, підйом! Будемо лікуватися.

Усередині все завмерло і лячна думка простромила свідомість. Грудна клітка пацієнта не рухалася. У палаті стояла гробова тиша. У нестямі лікар кинувся до ліжка і схопив пацієнта за плече, повертаючи до себе. Обличчя Замриги було синє, язик вивалився крізь набряклі губи.

Він був мертвий.

Відбувалося щось непередбачуване. Ця країна нараховувала сотні мільйонів громадян, як своїх, так і чужих, проте ці двоє не бажали миритися з думкою, що у ній без проблем поміститься ще один нещасний лікар з тонучої дірявої посудини у центрі Європи.

— Ми вже звернулися до Бостонського університету. Серед організаторів конференції немає осіб, що, як ви стверджуєте, повинні вас зустрічати. Вашого імені немає у списках…

— Та хіба ж це проблема? — зірвався Вадим. — Зупинюся в готелі, доки не з’ясую, у чім справа. Я спроможний платити за проживання…

Але його не бажали слухати:

— Усе це свідчить, що документи підроблені, і ви не можете бути пропущені на територію Сполучених Штатів.

Жах паралізував його свідомість.

— Але послухайте… у мене віза! Вона що — також підроблена? Ви зриваєте міжнародну конференцію!

— Якщо ви відмовляєтеся добровільно залишити територію та сісти у літак, вас доправлять туди у примусовому порядку.

З кімнати у протилежному кутку величезної зали двоє поліціянтів майже винесли попід руки Стихаря. Той впирався і перебирав ногами, проте це не заважало його просуванню у напрямку виходу.

— Беззаконня! Де ваше хвалене цивілізоване суспільство? Не маєте права! Пустіть мене! У мене віза! Якщо тітка помре без мене, це буде на вашій совісті! Я звертатимуся до міжнародного…

Волання колеги поступово стишилися. Обоє запитально глянули на Вадима.

— Не варто, — промовив той чужим вбитим голосом. — Я вже якось сам.

Із кам’яними застиглими обличчями головний лікар і Дольний пройшли крізь приймальню до кабінету. Кинуте на ходу «мене немає, усі — до Полянської» змусило секретарку втягти голову в плечі.

— Ви розумієте, як тепер усе повертається? Нам кранти. Принаймні, мені — точно.

— Присядь, Толю, — змучено вимовив Костогриз. — І давай спокійно. Коли і хто його останній раз бачив живим та здоровим? О котрій годині?

— Та яке це зараз має значення?! — зірвався Дольний. — Його повезли до обласної судмедекспертизи. Розтин робитимуть експерти! В них розмова коротка. Хоч від чого б помер, але, судячи з вигляду тіла, смерть таки настала від інфаркту, і на нас повісять ненадання допомоги. Ви що, не розумієте? У нас навіть кардіограми немає, жодного аналізу! На ньому жодного сліду від ін’єкції! У хворого, привезеного до реанімації з інфарктом. І тепер вже не липовим, можу вас завірити… Він помирав, а ми спали. Ось за це мені доведеться відповідати.

— А ти вже не міг цієї кардіограми зняти! — прикро зауважив головний. — І аналізи зробити.

— А може ще й дефібриляцію мав провести?! — волав реаніматолог. — Ви мені здорову людину привели! Можновладця, який усі питання погодив на вищому рівні, тобто з вами! Він і слухати не бажав! Сракою повернувся і захропів. Ми для нього хто?

— Чорти б його забрали… — зітхнув головний.

— Вже.

— Що?

— Вже забрали, — уточнив Дольний. — Тепер будемо цапами-відбувайлами по повній програмі.

Крики та рух за подвійними дверима змусили обох схопитися з місця.

— Ні, я буду скандалити! І не лише! Я вас усіх тепер зі світу зживу!

До кабінету увірвалася дружина Замриги. Розпатлана і в сльозах, вона вимахувала сумочкою, і зупинити цей буревій було марною справою.

— Що у цьому закладі робиться? Та вас не закривати — саджати треба! Усіх підряд! І я доб’юся цього! Як таке можливо? Учора людина була живою, а сьогодні вже навіть тіла немає?! Оце я з поїзда і такі сюрпризи?!