Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Спершу я не знайшов потрібної теки, перенишпорив усі полиці, доки здогадався, що справу, мабуть, уже здали до архіву. І справді. У комп’ютері навпроти неї позначка, що провадження завершене, але, на щастя, справа ще не пішла до загального архіву. Урешті-решт я знайшов її в одній з пачок, нагромаджених під стійкою рецепції.

«Барбара Бломберґ» було написано на теці.

Я забрав її з собою в кабінет, розгорнув і відразу знайшов майновий перелік, який мені підготувала Барбара, а я лише побіжно переглянув його, коли вона прийшла на консультацію.

Потім я покопирсався в матеріалах кримінальної справи Юсефа Мардала, розшукав запис допиту Гелле, поволі читав, доки наткнувся на речення, яке невиразно пам’ятав.

«Барбара була доброю і щедрою подругою, — розповіла Геллє у поліції. — Вона допомогла мені фінансово, дала шістсот тисяч крон, щоб я після розлучення могла відкупитися від свого колишнього чоловіка й викупити будинок. То був подарунок з її боку».

Потім я перебіг, ведучи пальцем, список маєтностей Барбари, довжелезний список, на багато сторінок: нерухомість, одне авто, рахунки в різних банках, чимало акцій, вміст банківських скриньок. Десь посеред списку знайшов те, чого шукав.

«Позика Геллє Мьорк, 600 000 крон. — Термін сплати в повному обсязі минає 1 січня 2016 року».

Отже, не подарунок, а позика.

Геллє Мьорк скористалася смертю Барбари для власної наживи. Я відхилився на спинку крісла, задивився невидючим поглядом у вікно.

Я не надто переймався прагненням Адама Ліда чи, зрештою, Братської церкви дорватися до грошей Барбари. Мене прикро діткнула думка, яка закралася в голову ще напередодні, але я її відігнав — надто неймовірною вона видавалася. Думка, що Геллє могла вбити Барбару з ревнощів.

Тепер я вже не міг її так просто відігнати.

Шістсот тисяч крон, може, й не бозна-яке багатство в наші дні, але для Геллє — це чимало грошей. Вона не раз жалілася, що ледве зводить кінці з кінцями. Люди, бувало, убивали й за менше...

Минуло п’ять днів. Я сидів у « Вессельстюені » і чекав на Геллє.

Я нервувався, боровся зі спокусою замовити пива, але передумав і натомість взяв собі каву. Хотів мати ясну голову, коли вона прийде.

Геллє ігнорувала мої прохання зустрітися, ані разу не відповіла на дзвінки й есемески. Зрештою, я вдався до погроз.

«Я знаю про позику Барбари», — написав я. — «Якщо відмовлятимешся від зустрічі зі мною, я буду змушений передати цю інформацію далі».

Кому і як я збирався передавати інформацію, хай придумує її фантазія. Погроза подіяла, вона погодилася на зустріч, але винятково в публічному місці. Я не знав, чого вона боялася, але мені було байдуже.

Ми домовилися про побачення у « Вессельстюені » о пів на першу.

Є у тому своєрідна іронія, думав я, чекаючи. Саме у «Весселі» ми одного вечора перетнулися з Геллє вдруге. Мені невблаганно лізли в голову спогади, як ми були разом, легенький пух на її руках, немов шовк на сонці, скуйовджені кучері, які починали кучерявитися лише тоді, коли вона підбирала їх догори зашпилкою, запах її тіла вранці. І водночас пам’ятав її такою, як у суді. Там вона була чужим, мовчазнішим і якимось безживним образом самої себе. Згадки перехльостувалися в голові, мені важко було навести на неї фокус. Може, я дурив себе. Може, я збирав докупи половинчасті спомини й розпливчасті образи в прийнятну для себе історію, яка допомогла б примиритися з тим, що трапилося.

Я мусив довідатися правду про неї і про себе. Я міг би жити з усім, окрім невідомості. Здавалося, мені важливіше не те, чи вона вбила Барбару Бломберг, а чи мала хоч колись ніжні почуття до мене. Я прагнув знати, кохала вона мене чи лишень використовувала.

Якоїсь миті заглиблення у себе я усвідомив, що мої пріоритети свідчать і про мою сутність. То й що? Я такий, як я є. А якою ж є Геллє Мьорк — ось в чому питання!

Ще п’ять хвилин до умовленого часу. Ось Геллє уже спізнюється на п’ять хвилин. Може, запанікувала? Ще за п’ять хвилин я почав їй телефонувати. Ніякої відповіді. Я далі набирав номер, механічно, маніакально, а о другій годині зрозумів — вона не прийде.

Не знаю, що тоді відчував. Гнів, що знову кинула мене. Безсилля. Можливо, навіть якийсь натяк на полегшення. Я боявся тієї зустрічі. Боявся правди.

Погода знову помінялася, як це часто буває на початку квітня. Вранці ще на вершинах довколишніх гір лежав сніг, а тепер у повітрі запахло весною, і світло таке весняне, ось тільки це мене нітрохи не тішило, скоріш навпаки. Я неквапно простував вулицями, перемагаючи в собі несамовиту нехіть повертатися на роботу.