Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

О четвертій по обіді пані Сьоренсен попрощалася і пішла додому.

За годину до кабінету зазирнула Сюнне й сказала, що з неї на сьогодні досить. Я кивнув замість відповіді, вдав, ніби дуже зайнятий паперами. Якби ми заговорили, Сюнне відразу помітила б, що зі мною щось не те; з часом вона навчилася безпомилково впізнавати мій настрій з виразу обличчя чи з мови тіла, а я не мав ніякого бажання розмовляти з нею про свої гризоти. Принаймні не тепер. Не тоді, як сама вона сяяла щастям. Згадка про Дідріка майнула в голові, картина, де він стоїть з чужою жінкою у черзі на таксі. Мабуть, я тоді недобачив, подумав я. Добре, що нічого їй не сказав...

Я вирішив більше не телефонувати Геллє, але о шостій вечора не витримав і ще раз набрав її номер. Востаннє пообіцяв сам собі. Ще одна спроба і баста...

На тому кінці відразу ввімкнувся автовідповідач.

Точнісінько, як тоді, пів року тому — згадалось мені. Спершу вона просто не брала слухавки, а коли дзвінки осточортіли, вимкнула свого мобільного.

У мені наростала злість на її боягузтво й водночас тривога. Щось там не те. Я вже подумував, чи не звернутися в поліцію. Я ще був адвокатом Юсефа Мардала, і якщо з’являлася хоч найменша підозра, що хтось інший міг скоїти злочин, за який його засуджено, моїм обов’язком було це з’ясувати.

Та я вагався. Лише за допомогою позики на шістсот тисяч я міг докопатися до істини. Я ще не хотів здаватися. У поліцію можна й завтра піти.

Годинник показував сьому, коли я припаркувався перед будинком Геллє. Я вимкнув двигуна, трохи посидів, сумніваючись, чи правильно чиню. Вечірнє сонце м’яко й тепло освітлювало західну стіну, а фасад будинку був у тіні. Зрештою, я узяв себе в руки, вийшов з-за керма, хряснув дверцятами і, не замикаючи авта, рушив стежкою через садок.

Минулого разу вона не захотіла відчинити. Коли ж таки змушена була пустити мене в дім, я повівся як ідіот, як дикун. Під черевиками скрипіла жорства, а я думав, що сьогодні не смію втратити самовладання.

Я подзвонив у двері, ніхто не відчинив. Попри всі свої добрі наміри, я почав закипати всередині. Зазирнув у поштову скриньку, побачив дві газети, нинішню і вчорашню. Може, вона кудись поїхала або втекла? Думка, що Геллє могла вбити Барбару, повернулася з новою силою, однак я ще не міг у це повірити.

Натиснув клямку — замкнено. Обійшов будинок ззаду, оглянув усі вікна, двері льоху. Усе зачинено й замкнено, за винятком одного вікна на другому поверсі, відхиленого на шпарку. На краю обійстя стояла дровітня, а може клуня для реманенту. Алюмінієва драбина висіла на іржавих гачках на зовнішній стіні. Я зняв драбину, заніс під будинок; трохи намучився, розтягаючи її в довжину, прихилив до стіни й обережно поліз догори.

Не відразу зумів відчинити вікно — щось його зсередини тримало, а я не міг достатньо далеко запхати в шпарку руку, щоб з’ясувати, що саме. Балансуючи на драбині, я зняв куртку й кинув її додолу, на жорству. Потім підкотив до ліктів светр, і рука пролізла. Пальці намацали гачок і скинули його з вушка.

Якщо мене побачить хтось із сусідів, неодмінно викличе поліцію. Я роззирнувся навсібіч, але присадибна ділянка простягалася далеко, а дерева заслоняли будинок. Навряд чи хтось міг мене помітити. Потім я запхав голову у вікно, перехилився до половини тулубом. То була ванна, як я і думав. Я заліз досередини, прислухався, дедалі більше впевнюючись, що в будинку нікого немає. Але щось дивне відчувалася в атмосфері дому, дивною була тиша.

Я прохилив двері, вийшов у темний коридор.

— Агов! — гукнув я неголосно. — Геллє? Ти тут?

Я впізнав запах.

Невиразний. Однак непохибний, солодкавий дух, слабкий і все ж дуже відчутний. Мені перехопило горло, я судомно ковтнув, рот набіг слиною. Цей запах я відчував не раз раніше і вже знав, що не помилився — у будинку я був сам.

Тут не було нікого іншого, у кожному разі нікого, хто міг би мене почути, злякатися чи зрадіти від моєї появи.

Я повинен був негайно покинути дім, а не покинув. Натомість рушив до її спальні.

Двері зачинені. Я поклав руку на клямку, швидко видихнув ротом.

Відчинив.

Побачив її.

Не підійшов ближче, став на порозі. І від дверей бачив більше, ніж достатньо.

Я бачив, що вона гола.

Я бачив, що вона мертва.

І я побачив ще дещо.

Ноги підгиналися. Я спустився сходами, вийшов надвір, не зачинивши за собою дверей, брів стежкою, похитуючись, немов п’яний, якось дочвалав до авта, сів за кермо. Аж тоді вийняв мобільний і зателефонував.