Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Я тремтів від холоду на пронизливому вітрі й придумував собі вагому причину аргументувати виправдання чоловікові, який зґвалтував жінку, яку я кохав. Тепер головне не втратити віри в систему правосуддя, думав я. Це все, що мені залишилося. Обов’язок і професіоналізм. Цього мало б вистачити. Якщо ж ні, то віра в важливість ролі адвоката, тобто в важливість моєї ролі, нічого не варта.

Виступ вдався не найгірший. Навіть цілком гідний, зважаючи на всі нюанси. Я був добрим фахівцем. Почавши, я відразу ввійшов у колію, хай говорив не зі щирого переконання, але з рутиною впорався непогано. Судді занотовували. Ґабріеллє Соммер нічого не записувала. Часом усміхалася, двічі похитала головою.

Я її ігнорував, методично викладав аргументи й докази, вказував на недогляди та прогалини в доказовому ланцюжку обвинувачення. Лише дійшовши до свідчень Геллє, завагався. Найбільше мені прагнулося перескочити її допит, вдати, ніби Геллє не було в суді й вона не казала того, що сказала, але це було неможливо. Вона відкрито назвала Юсефа ґвалтівником, і, якщо прийняти за доведене, що він зґвалтував Барбару, то її вбивство є логічним наслідком.

Мені довелося піддати сумніву свідчення Геллє. Я не мав вибору. Слова наче розбухли в роті, коли я вголос сказав, що свідчення Геллє не варті довіри, що вона була покинутою жінкою, яка мала мотив відімстити Юсефові, і що її звинувачення, попри все, не має стосунку до справи про вбивство.

Я окинув поглядом лави публіки, і зрадів, що не побачив серед слухачів Геллє. На першій лаві я помітив Юдіт, вона здавалася дуже зосередженою. Цікаво, як вона сприймає те, що тут відбувається, чи розуміє, що її чоловіка, скоріш за все, визнають винним?

Я був радий, що мій виступ добігав кінця.

— У цій справі дуже багато сумнівів, — сказав я. — Сумнівно, чи Барбару Бломберґ насправді було зґвалтовано. Сумнівно, чи в такому випадку, можна звинувачувати Юсефа Мардала в зґвалтуванні. І наостанок, що не менш важливо, існують великі сумніви, чи він її убив. Пляма сперми на простирадлі не є доказом убивства.

Репліка Ґабріеллє Соммер прозвучала коротко й безжально.

— Трохи дивно, коли адвокат звинувачує у брехні свого свідка і пропонує вважати свідчення Геллє Мьорк такими, що не мають стосунку до справи. Такого прецеденту в суді я не пам’ятаю. На жаль, і адвокат, і підсудний кажуть неправду. Свідчення Геллє Мьорк важливі для розуміння поведінки підсудного. Ця мужня жінка не побоялася у відкритому суді піти на відверту конфронтацію з чоловіком, який її зґвалтував. Вона заслуговує на повагу й підтримку, а не на те, щоб на неї кидали тінь підозри.

— Ваша репліка, пане адвокат?

Я заперечно похитав головою.

— Підсудний хоче щось сказати? — запитав суддя Сандерстьоль.

Юсеф зам’явся.

— Я не винен, — сказав нарешті він. — Обвинувальний вирок означатиме смерть юстиції у цій країні...

Суд закінчився, і я пішов геть. Не зібрав своїх речей, покинув усе на столі, мантію жбурнув на спинку крісла; не попрощавшись, відвернувся від Юсефа Мардала, відвернувся від справи, понад усе бажаючи, щоб її ніколи не було в моєму житті, і вийшов із зали.

За десять днів зачитували вирок.

Ми стояли в тій самій залі — судді, Ґабріеллє Соммер, Юсеф Мардал і я. Слухачів не було, лише жменька журналістів. Оголошення вироку — нудна справа.

Суддя Сандерстьоль читав сухим, скрипучим голосом, і мені кортіло подати йому пігулку від болю в горлі й склянку води. Здавалося, він ніколи не дочитає до кінця. Спочатку я уважно слухав, але дуже скоро відволікся на реакцію Юсефа Мардала.

Хоч він і стояв непорушно, мов статуя, я відчував, як поступово — що ясніше ставало, до чого все йде, — у ньому наростали розчарування і гнів.

Сандерстьоль наче відправу правив у церкві.

«Поза межами обґрунтованого сумніву... свідчення підсудного не заслуговують на довіру... немає підстав сумніватися щодо мотиву...»

Звичні формулювання, які в підсумку означали одне — підсудного засудять.

Нарешті оголошення вироку закінчилося. Сандерстьоль відклав набік папери, підвів голову й глянув у вічі Юсефові.

— Ви зрозуміли вирок?

Очі Юсефові потемніли, а обличчя зблідло.

— Пане Мардал, я запитую, чи зрозумілий вам вирок?

— Чотирнадцять років? — тихо й наче здивовано промовив Юсеф, а тоді викрикнув: — Чотирнадцять сраних років? Та ви подуріли! Це ж божевілля! Це — не правова держава, а суцільна пародія! Я буду...