Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Я насилу повернувся думками до дійсності. Усі на місцях, а місце свідка порожнє.

— Ти не бачила мого свідка дорогою сюди? — запитав я в Ґабріеллє Соммер.

Та похитала головою.

— Ні.

Двері в задньому кутку зали відчинилися, увійшли суді. Всі встали. Сандерстьоль гепнувся у своє крісло й недбало змахнув рукою — його звичний сигнал, що можна сідати. Погляд судді зачепився на порожній стілець у полі його зору, він насупив брови.

— Де свідок? Адвокате Бренне, це ж ваш свідок?

— Так, Геллє Мьорк — мій свідок.

— Чому її немає?

— Не знаю, ваша честь. Мабуть, трохи спізнюється.

— Її викликали повісткою?

— Так, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Усіх свідків зі списку викликано повісткою.

Я підвівся.

— Дозвольте, я гляну в коридорі, пане суддя. Якщо її немає, спробую їй зателефонувати.

Сандерстьоль кивнув, але тієї миті відчинилися двері.

— О, чудово. Ось і наш свідок. Заходьте, заходьте, — суддя ніби запрошував не на суд, а на каву з тістечками.

То була Геллє.

І водночас не Геллє.

Вона змінилася, подумав я, хоч не зумів уловити, у чому зміна. Те саме волосся, наскільки я міг судити. Те саме тіло, ось тільки обличчя змарніло, гостріше проступили вилиці.

Чи не захворіла, часом...

А може, так лише здалося, бо я звик бачити її усміхненою.

Зараз вона не всміхалася. Простуючи до крісла свідка, на мене навіть не глянула, не зводила погляду з судді. Зате я дивився на неї і розумів, що, попри весь свій гнів та образу, я досі її жадав.

— Присягаюся, — промовила вона тихим голосом на вимогу Сандерстьоля говорити правду і тільки правду, нічого не приховуючи.

— Прошу, адвокате Бренне! — сказав суддя.

Я прокашлявся.

— Дозвольте мені почати з певної характеристики, щоб суд розумів, навіщо ви тут. Як щойно було сказано, ви журналіст, так?

— Так, фрілансер, — відповіла Геллє.

Вона повернулася до мене, коли я заговорив, але уникала дивитися у вічі. Її погляд ковзав повз мене, ніби повз порожнечу, ніби я був якоюсь аморфною масою, без субстанції. Це дуже заважало.

— Знайомство з Юсефом Мардалом було пов’язане з вашою журналістською діяльністю?

— Так, я почула про нього від Барбари Бломберґ, вона сказала, що...

— Перепрошую, що уриваю вашу розповідь, але, до слова, якими були ваші стосунки з Барбарою Бломберг?

— Вона була моєю подругою. Близькою подругою. Ми знали одна одну цілу вічність.

— Добре, дякую. Повернімося до мого попереднього запитання про те, як ви познайомилися з Юсефом Мардалом. Отже...

— Барбара розповіла мені про Юсефа, і я подумала, що варто написати про нього матеріал.

Геллє пояснювала характер своїх стосунків з Юсефом, розповідала, як писалася стаття. Вона говорила доладно, виважено, але... далі уникала мого погляду. Її поведінка почала мене дратувати. Ніби це я її скривдив. Ніби це я кинув її, а не навпаки.

Чому ти не дивишся на мене? Хто кого тут зрадив? Ось що мені кортіло запитати. Натомість я ставив короткі, посутні запитання коректним, нейтральним тоном.

— Це означає, що ви і Барбара Бломберґ проводили доволі часу з Юсефом Мардалом?

— Так.

— Багато часу?

— Що таке — «багато часу»? Багато годин — так...

— А що можете сказати про стосунки Барбари й Юсефа?

— Та наче добрі були стосунки. Барбара неймовірно захоплювалася Юсефом, його талантом... ніби вона... ну, не знаю... ніби вона знайшла неогранений діамант.

— А особисті стосунки? Барбару вабило до нього? У сексуальному сенсі?

— Гадаю, вабило... Усе тут було взаємно пов’язане: його інтелект, талант і фізична зваба.

— Отже, з ваших слів можна зробити висновок, що в потягу Барбари до Юсефа Мардала був фізичний і сексуальний елемент. Іншими словами, вона відчувала до нього хіть?

Нарешті Геллє зустрілася зі мною поглядом. Я відчув полегкість і водночас невиразну тривогу. Щось з’явилося у ній таке непримиренне, ніби десь глибоко в її єстві нуртувала лють. Вона перевела погляд з мене на Юсефа, кілька хвилин прискіпливо вдивлялася в нього, а тоді знову повернулася до мене.

— Так, — твердо промовила вона. — Барбара відчувала до нього фізичний потяг, але чи її жага була аж настільки непогамовною, що лягти з ним у ліжко, не знаю.

— То це...

— Це не мало жодного значення для Юсефа Мардала, — додала Геллє на позір незворушно.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що Юсефові Мардалу абсолютно байдуже, хотіла Барбара з ним любощів чи ні. Він з тих чоловіків, які звикли брати те, що їм сподобалося.