Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Скільки разів я чув подібне твердження за останні місяці? Так казав Юсеф Мардал, а тепер — Борд Тулос. Я й сам таке не раз казав, однак чи було то правдою, чи ми, власне, міняємося, чи назавжди залишаємося у своєму єстві незмінними? Хай там як, але судова зала — не місце для подібних філософських дискусій. Тут діяли інші закони.

— Як ви її убили? — допитувався я.

— Я... я її задушив.

— Як задушили? Руками?

— Ні.

— То як тоді?

— Мотузкою.

У залі запала мертва тиша. Всі заворожено дивилися на Борда Тулоса, ніби чекали від нього якогось фокусу. Певною мірою, то й, справді, було схоже на цирковий трюк, ось тільки фокусником був не він, а я. Я обертав увічливого, безневинного старого чоловіка на монстра.

А людей завжди притягують монстри.

— Отже, мотузкою, — повторив я. — Як і Барбару Бломберґ.

Нарешті Борд Тулос збагнув, до чого все котиться. Він трохи піднявся на стільці, обернув до мене побіліле, заціпеніле обличчя, спотворене люттю і безсиллям.

— Я, хай йому біс, нічого не мав до Барбари Бломберґ! Ти, сатано! Чуєш!? Я навіть не знав тієї курви! — кричав він.

— Більше запитань немає, — промовив я спокійним голосом, а всередині в мені все співало.

Своєрідний екстаз, п’янке відчуття перемоги, бо вдалося розколоти свідка в усіх на очах.

— Ти принаймні змусив Борда розкрити свою справжню суть, — криво усміхнувся Юсеф після закінчення судового дня. — Добра робота, Бренне! Для мене було справжньою насолодою дивитися, як ти його нагнув!

— Еге ж! Метод спрацював, хоча я і змарнував трохи часу, щоб його розколоти.

Юсеф допитливо глянув на мене, він завжди вловлював найменші нюанси в голосі.

— Але ти не зовсім задоволений?

— Трохи є, бо усе ж це голі припущення, — сказав я. — Та й ми ще не на фініші. І хоча тепер нам пощастило змістити фокус загальної уваги з тебе на Борда Тулоса, і хоч усі повірили, що він злобний старий чорт, наша конструкція надто хитка, а ланцюжки, які її тримають, надто тонкі. Боюся, що суддя і прокурор, коли трохи отямляться, помітять, де слабка ланка.

— То навіщо його було сюди приводити? — роздратовано запитав Юсеф.

— Хіба не ти порівнював суд у кримінальній справі з боксом? Тоді ти знаєш, який буває ефект від частих, важких ударів по тілу супротивника. Вони ослаблюють його, готують до останнього удару, який вирішить долю поєдинку. Я виграю цю справу для тебе завтра.

Наступного ранку я з’явився у суді першим. Одягнув мантію, сів на своє місце, спостерігаючи, як поволі заповнюється зала. Прийшла Ґабріеллє Соммер, стримано кивнула. Мабуть, ще гнівалася на мене.

Я мав би вийти в коридор і, як зазвичай це роблю, перевірити, чи прийшла Геллє, але не вийшов. Сьогодні ми обоє мусили виконувати писані й неписані правила судової процедури. Вона — свідок, я — захищений чорним панциром мантії адвокат Бренне, а не Мікаель, зневажений коханець.

У такому розташуванні гравців була закладена певна форма влади. Це була моя арена, усе мало відбуватися на моїх умовах. Я визначав, про що ми говоритимемо, буду я задоволений її відповідями чи ні, скільки часу доведеться їй сидіти на місці свідка посеред зали й коли їй буде дозволено встати і піти. Чи мала Геллє рацію, звинувативши мене в невдячності за все, що між нами було? Я відігнав від себе ту думку.

Геллє тут не тому, що я її потребую.

Вона тут, бо справа потребує її присутності.

Оце й усе.

Зала швидко заповнилася журналістами й публікою. Я обвів поглядом ряди лав, уважно вивчав строкатий люд, серед якого багато хто гайнував немало свого часу на слухання кримінальних справ. Один колега якось назвав таких завсідників пожирачами падалі, але, як на мене, він помилявся. Стерв’ятниками були журналісти, решта — просто самотні люди, які намагалися заповнити своє життя чужою реальністю.

На першій лаві сиділа жінка в маленькому червоному капелюшку, одягненому набакир. Я вже бачив її раніше. Зацікавлений, пильний погляд пташки невпинно блукав залою, а плетиво в руках жило своїм, окремим життям. Відразу за нею — згорблений літній чоловік у занадто просторому пальті. Мабуть, колись пальто було саме на нього, подумав я. Можливо, колись воно ледь не репалося на його кремезних плечах і широкій спині, але з часом чоловік змалів і для пальта, і для власного життя. Тепер він був глядачем чужої людської драми.

Молодик, блідий і невиразний, з рудявим волоссям, сидів сам по собі, утупившись поглядом у підлогу. Я теж бачив його раніше. Ще один із завсідників, подумалось мені.