Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Її очі почервоніли й підпухли, неважко здогадатися, що вона плакала.

Я обійняв її за плечі.

— Я і далі вважаю ці листи порожніми погрозами. Але погоджуюся, вам хвилювання зайві. Візьміть собі відпустку на кілька днів, поїдьте кудись до кінця суду, а я, тим часом, звернуся до поліції.

— Я не можу отак просто кудись поїхати й усе тут покинути, — хлипала пані Сьоренсен.

— Ми самі впораємося, — заспокоїла її Сюнне. — Мікаель добре радить, — вона глянула на годинника. — Тобі вже час, Мікаелю! Обійдемося без тебе.

— Віддайте мені листа, — попросив я. — А що з першим? Сподіваюся, ви його не викинули?

— Звісно, ні, — відповіла пані Сьоренсен.

— Погрози? — перепитав суддя Сандерстьоль. — Це нечувано. Абсолютно неприйнятно. Посягання на верховенство закону!

Я попросив зустрічі з Сандерстьолем і Ґабріеллс Соммер перед початком судового засідання. Ґабріеллс сиділа, насупивши брови, і раз по раз перечитувала листи.

— Вони прийшли на адресу твоєї контори?

— Перший — відразу після арешту Мардала. Другий підклали під двері дому моєї секретарки вночі або під ранок. Мені це дуже не подобається. Ще одного листа я знайшов у своїй поштовій скриньці на саме Різдво.

— Ще одного? Де він?

— Вдома. Я поставився до нього не надто серйозно, однак погрозами моїй підлеглій... вони перейшли межу.

— Так, бачу, — промовила Ґабріеллє. — Дозволь я поговорю про це з Маркюссеном. Він саме сидить в коридорі, чекає своєї черги свідчити. Хочеш, щоб поліція надала тобі охорону?

— Ні, не варто, гадаю, — відмовився я після певних роздумів. — Не відчуваю такої потреби. Пані Сьоренсен я дозволив взяти відпустку, доки все тут закінчиться.

— Гаразд, — втрутився суддя. — Пані прокурор, гадаю, усе залагодить. Поговоріть з інспектором і розпочнемо засідання за десять хвилин. Дуже прикра ситуація...

Звичайно, прикра, але мені закралася в голову думка, що я можу її використати на власну користь.

Ґюннар Маркюссен комфортно розвалився на стільці, широко розставивши ноги. Щоразу, як прокурор ставила йому запитання, він, перш ніж відповісти, витримував коротку паузу. У певний спосіб це додавало його словам більшої достовірності; здавалося, ніби він ретельно обдумує кожну відповідь, щоб, бува, не допустити помилки.

За якийсь час його манера почала мене дратувати.

За винятком поведінки, самі свідчення Макюссена зовсім мене не заводили. Це був скрупульозний перегляд слідчих дій, ретельно спланована й зрежисована презентація, яку він і Ґабріеллє Соммер підготували, вочевидь, заздалегідь. Майстерна робота, мусив я визнати.

— Вирішальне значення мали результати аналізу ДНК, — насамкінець сказав Маркюссен. — Побачивши збіг, ми зрозуміли, що маємо прорив у слідстві.

— Свідок — ваш, пане адвокате, — сказав Сандерстьоль. — Прошу!

Сьогодні суддя принаймні дивився на мене. Мабуть, вибачив за вчорашнє.

— Дякую, ваша честь!

Я погортав у теці з документами, вдав, ніби за чимось шукаю. Нічого я не шукав, хай Маркюссен трохи почекає і понервує. Досі йому дуже легко велося, але тепер інспектор не знав, чого від мене сподіватися. Він безліч разів бував на судах, брав участь не в одному перехресному допиті, однак це зовсім не означало, ніби в нього залізні нерви.

— Ви кажете, пане Маркюссен, що збіг ДНК став проривом у ході слідства, — почав я.

Кивок головою.

— Так.

— Чому?

Той на мить розгубився.

— Чому? Хіба це не очевидно? Бо в нас з’явилося ім’я.

— Юсеф Мардал?

— Так, Юсеф Мардал.

— Отже, від цього моменту ви мали абсолютну певність, що ідентифікували злочинця.

Невеличка пауза.

— Ні, не мали такої певності.

— Не мали? А як же прорив у ході слідства?

Цього разу Маркюссен вагався довше.

— Я маю на увазі, що від того моменту ми мали конкретного підозрюваного.

— Отже, на той час, ви ще не були впевнені, що Юсеф Мардал убивця?

— Ми опрацьовували й інші версії.

— Так чи ні? Чи були ви впевнені, що Мардал скоїв убивство?

Маркюссен мовчав, провів товстим вказівним пальцем попід тісним комірцем. Він відчув пастку, але не знав, як з неї вибратися.

— Відповідайте на запитання адвоката!

Суддя Сандерстьоль раптом простягнув мені руку допомоги.

— Ні, впевненості не було. Цілковитої впевненості не було.

— А тепер? Жодних сумнівів, що взяли ту людину, яку треба?

— Так, — відповів Маркюссен, іншого виходу в нього не було.

— Що ж відтоді змінилося? Які нові докази виринули, що раніше ви не мали впевненості, а тепер маєте?