Кріс Тведт: Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— І ти віриш, що Юдіт убила, бо я її про це попросив? — зареготав Юсеф.

— Так! Я певний, що Юдіт готова була виконати будь-яке твоє прохання, лиш би ти її не покинув. Довгі роки вона не знала в своєму житті нікого, крім тебе. Через тебе покинула музичну кар’єру, ніде не працювала, не мала друзів і майже не мала родичів. Ти гордував нею, обманював, використовував, але вона мала лишень тебе.

— Усе це притягнене за вуха, забагато теорії, — сказав Юсеф. — Скажи мені — за умови, що все, що ти сказав, має хоч трохи спільного з дійсністю — чи можна мене в такому випадку засудити за вбивство? Мені просто цікаво... «Спричинився до смерті іншої людини» — хіба не так написано в статті 233 кримінального кодексу?

— Я вже казав, Юдіт була інструментом, а ти — вбивцею. Тебе принаймні засудили б за співучасть, можливо, як замовника вбивства, але в цьому конкретному випадку — це майже одне й те ж. Покарання було б однакове. Якби реально можна було довести взаємозв’язок...

Юсеф усміхнувся.

— Але довести нереально, так?

— На жаль... Бо Юдіт мертва.

— Отож, — сказав він. — Тепер ще бракувало, щоб ти звинуватив мене в її убивстві.

— Гадаю, так воно й було...

Юсеф голосно засміявся.

— Дурня! Ти ж був там і сам бачив, як Рікард Гарріс зніс їй пів голови.

— Бачив... Гарріс сказав, що вистрелить, він кричав, тримаючи рушницю за два метри від Юдіт, і все ж ти кинувся на нього. Це ж було ясно, що ти нізащо не встигнеш звалити його до пострілу. Нізащо! Я думаю, ти це розумів, ти розраховував, що він вистрілить. Лише Юдіт могла викрити тебе...

Я переніс вагу на другу ногу. Поранена знов озвалася болем.

— Того вечора ти чув усе, що говорилося у стодолі, — повів я далі. — Перед самісінькою твоєю появою з темряви я запитував Юдіт, навіщо вона вбила Геллє. Вона загинула, не встигнувши відповісти.

Юсеф стояв під палючим сонцем; відколи я заговорив, він ні на крок не зрушив з місця. День пахнув живицею і свіжоскошеною травою. Десь у морі татахкав допотопний дизельний двигун. Тут було затишно й мирно. Але постать Юсефа з опущеною сокирою у році вселяла тривогу.

Отак він, мабуть, стояв тоді в пітьмі кошари, раптом подумалось мені. Прислухався, вичікував слушного моменту, зважував усі «за» та «проти» і наважився пожертвувати Юдіт. Вона його кохала, але для нього була лишень пішаком у грі.

— Голослівні припущення і звинувачення — більш нічого, — озвався нарешті Юсеф. — Ти не маєш ніяких доказів!

— Це — правда. Але ж так усе й було, хіба ні?

Він не відповів, лише відклав набік сокиру, присів навпочіпки біля цуцика, почухав за вушками, погладив спинку.

— Ось купив собі собаку, — тихо сказав він. — Її також звати Моллі. Бо навіщо придумувати інші імена... «Моллі» нічим не гірше за інші. Вона ще маленька, але дуже мила собачка. Правда, Моллі? — звернувся він до песика, чухаючи вушка. — Гарна дівчинка! Моя маленька гарна дівчинка...

Юсеф глянув на мене знизу вгору, оскалився по-змовницькому, ніби ми двоє хлопчаків-друзяк, які замислили чергові збитки.

— Розумієш, вони самі не завжди знають, чого хочуть. Думають, ніби прагнуть надійності, захисту, компліментів, поваги, рівноправності, але я бачу їх наскрізь. Я знаю, що їм потрібно насправді, чого вони палко жадають у глибині душі, і я їм це даю...

Собача попискувало від щастя.

— Так-так, Моллі, — Юсеф далі чухав її. — Я даю їм те, чого вони потребують.

Раптом його погляд заціпенів, немов стверд. Він зненацька схопив цуценя за загривок, брутально перевернув на спину. Моллі пронизливо заскавчала від страху й розпачу. Другою рукою Юсеф стиснув її за горло.

— Ти ж знаєш, Бренне, щоб добре виховати сучку, треба навчити її, хто господар у хаті. Як цього не зробиш, дозволиш їй хоч на мить забути, що ти головний у її житті, то дуже ризикуєш: вона почне ухвалювати рішення самостійно. А тоді, трясця її матері, усе може трапитися. Тоді доведеться покласти край вибрикам.

Він говорив спокійним голосом. Відпустив собача. Моллі, лежачи на спині, благально дивилася на Юсефа й жалібно скавуліла.

Я не зводив з нього погляду, і хоч сонце припікало в спину, день поволі темнів і крижанів.

«Навіть коли зло, не криючись, крокуватиме світом, ти його не розпізнаєш», — сказав мені Рікард Гарріс.

Може, він і мав рацію, хтозна...

Але нині я його побачив.

Кріс Тведт (1954) — відомий норвезький письменник, який пише у жанрі кримінального роману. Народився в м. Берген. За фахом юрист. Практикував як адвокат, але з 2005 року займається виключно написанням книжок. Тведт — автор дев’яти детективних романів, у шести з яких головним героєм є адвокат Мікаель Бренне. Книги Кріса Тведта перекладені у семи країнах.