Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Гаразд, я повідомлю патрульних.

— Послухай, а, може, Гарріс повіз Юдіт до місця, де повісилася Раґнгільд?

— Я щойно розмовляла про таку ймовірність з Маркюссеном. Якщо ти впевнений, що на хуторі нікого немає, скажу йому, щоб їхали туди.

— Добре! Повідом, коли будуть новини.

Я востаннє глянув на хутір. Важко було уявити, що серед цієї тендітної ідилії могла статися біда, а вона ж сталася. Я згадав запах цвілі на кухні в хатині, стрімку, похилу стелю на другому поверсі, від якої кімнатки ставали немов тіснішими, і в них з’являвся страх замкненого простору. Я згадав ліжко Юсефа, вогкий, вузлуватий матрац, ініціали, вирізьблені над узголів’ям на дерев’яній стіні. Усіх літер не пам’ятав, лише ті, що стояли в самому низу — РК.

Раґнгільд Кюльсейд!

Як я міг проґавити? Мені морозом сипонуло поза шкіру. Можливо, інші літери такого ж походження, ініціали його жертв? Цілком імовірно, навіть очевидно! Може, там і Геллє та Барбара відзначені, а я не звернув уваги? Не міг пригадати. Вирішив піти й перевірити, якщо вже приїхав сюди. Якусь мить розмірковував, чи не під’їхати ближче, але дорога була надто розбита. Для позашляховика — не проблема, але не для «мерседеса».

Я рушив пішки.

Тіні поволі наповзали на долину. Сонце хилилося за пагорби на північному заході. Яскраво-зелені трави набрали блакитнуватого відтінку, у повітрі війнуло прохолодою. Благословенно й загадково водночас.

Я подумав про Юдіт, чи її вже знайшла поліція, чи жива вона, а чи мертва. Якусь мить боровся зі спокусою зателефонувати Ліве, але передумав. Сама озветься, якщо матиме що розповісти.

Зблизька хутір вже не видавався таким ідилічним. Надто впадала в очі занедбаність, хоч жовті кульбабки на подвір’ї пом’якшували враження. Я підійшов до житлового будиночка, нахилився по ключа, схованого у тріщині фундаменту, але його там не було.

Тієї миті задзвонив мій телефон, деренчливо й надто голосно у вечірній тиші. Я випростався, глянув на монітор — телефонувала Ліве.

Кров шугонула жилами.

— Знайшли її? — запитав я.

— Де ти? Сподіваюся, не подався на хутір?

— Я... А чого питаєш?

— Не йди туди! — з притиском сказала Ліве. — Не роби цього! Переді мною на моніторі карта місцевості. Там є інша дорога, Бренне. Старий путівець в ущелині зі східного боку. Точно не знаю, але, ймовірно, він усе ще проїзний. Про всяк випадок, тримайся на віддалі.

Я не відповів.

Відчув позаду чиюсь присутність. Відчув ще до того, як пролунав тихий, металевий клац. Волосся заворушилося на потилиці, у голові похололо.

Я поволі обернувся, усе ще тримаючи телефон біля вуха.

— Мікаелю, відгукнися! Алло! — лунав голос Ліве.

Він стояв посеред подвір’я. Мабуть, вийшов зі стодоли, доки я шукав ключа. Кроків не чутно було в траві. У руках тримав рушницю.

Кивнув цівкою на мобільний.

— Кинь його, — звелів тихо.

Я послухався. У телефоні досі лунав приглушений голос Ліве, ніби впіймана в павутиння комаха.

— Ти — Рікард Гарріс, — промовив я голосно.

Він не відповів, різко скинув рушницю до плеча й натиснув на гачок.

Я не відчув болю. Щойно стояв, і ось уже в траві. З цівки курився сизий димок. Потім я помітив, як з правого черевика скрапує червона кров. А тоді вдарив біль.

Він цілився не в мене, збагнув я, а в телефон. Той розлетівся на шматки. Без поспіху, чоловік переламав рушницю, викинув гільзу й заклав новий патрон.

— За цим шукав? — запитав він, помахуючи іржавим ключем, затисненим між великим та вказівним пальцем.

Я щосили тримався при тямі, щоб не піддатися страху й болю.

— Так... Я маклер, мені замовили продаж цієї садиби. Що ти, з біса, надумав? Ти поцілив у мене, я поранений!

— Якщо ти маклер, то звідки знаєш моє ім’я?

Вірогідної відповіді в мене не було. Чоловік похитав головою, мовби розчарований моєю дурістю.

— Не старайся. Я знаю, хто ти.

Я пильно придивлявся до нього. Я точно бачив його на презентації Юсефа і ще десь, ось тільки не міг пригадати, де. Він мав русе волосся з рудуватим відтінком, блідо-блакитні очі.

Людина без особливих прикмет, яка зливалася зі своїм оточенням, обличчя, яке годі запам’ятати. Непримітний убивця.

І раптом я згадав.

— Ти був у суді! Коли розглядалася справа Мардала. Сидів у залі.

Я бачив його там, а що він видався мені знайомим, приписав його до завсідників судових засідань, які проживають своє життя на лавах для публіки.

— Правильно, — погодився чоловік. — Я день у день слухав, як ти намагався переконати суд, якою неперевершеною і чудовою особистістю є Юсеф Мардал.