Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Розмовляєш зі мною, наче з дурником, — мовив Рікард. — Насправді ж дурень ти!

— Можливо, — не заперечував я. — Але, гадаю, її смерть не примирить тебе з втратою. Навпаки, твоє життя стане пеклом. Чи добре тобі спалося після вбивства двох жінок? Чи відчув ти радість, повісивши Моллі?

Погляд Рікарда затріпотів.

— Її звали Моллі? Не треба було її вбивати, — промовив він. — Собака єдина без вини. Не треба було її вбивати, — повторив він.

— Ти так само каятимешся, коли вб’єш Юдіт. Усі твої вчинки додадуть страждань і горя. Саме час усе припинити, Гаррісе!

На якусь мить мені здалося, що Рікард таки мене почув. Розгубленість з’явилася на його обличчі, ніби почав прокидатися з кошмарного сну. Та враз він потрусив головою.

— Ні, ти не розумієш... — голос його набирав сили з кожним словом. — Я тобі кажу, а ти не слухаєш! Ви, хай вам біс, ніколи не слухаєте інших. Я писав і писав листи, сподіваючись, ідо ти навернешся на шлях істинний і усвідомиш, що все, чого торкається Юсеф Мардал, гине, але ти тупий і непробивний! Це... це нарешті змусить Юсефа Мардала зрозуміти, що він накоїв. Іншого способу немає! Він мусить пізнати те, що пізнав я, відчути те, що я відчув! І лише тоді зрозуміє, що наробив. І лише тоді відчує каяття! Через біль народиться наново... Я не покараю Юсефа, я дам йому спасіння!

— Спасіння? Це — ілюзія! — заперечив я. — Та навіть якби так, то чим завинили дві нещасні жінки? Чому натомість не дати спасіння Юдіт? Чому просто її не відпустити?

— Вона теж винна! — скрикнув він і зробив випад уперед рушницею, наче списом.

— Але ж не Юдіт вчинила наругу над Раґнгільд, — сказав я так спокійно, як лиш міг. — Юдіт не винна у її смерті.

— Ні, можливо, не в смерті Раґнгільд, але вона теж убивця.

Я спантеличено мовчав, не розумів, про що Рікард говорить. Він помітив моє нерозуміння й дивно зареготав.

— Вважаєш себе дуже хитромудрим, Бренне, але ти нічого не второпав. Навіть коли зло, не криючись, крокуватиме світом, ти його не розпізнаєш. Ти досі віриш, що я убив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк! То не я. То вона!

Я не відразу здогадався, кого він мав на увазі.

— Юдіт? Ти кажеш про Юдіт? Цього не може бути!

— Вона вбила обох! — сказав Рікард Гарріс. — Я там був. Стояв, як завжди, під її вікнами, а коли вона виходила з дому, їхав за нею. Вона була в обох жінок, я бачив, як дзвонила в двері й заходила досередини. Після її відвідин вони були мертві. Ось так.

Несхитна впевненість у його голосі спаралізувала мене.

Я поволі обернувся до Юдіт.

Вона стояла на пеньку з високо піднятою головою і випростаною спиною. Можливо, через зв’язані руки, які відтягували тулуб назад...

— Це правда? — запитав я.

Юдіт глянула мені в вічі. Її очі були, мов бездонна пустка. Коли вона заговорила, мені стало моторошно, вона зверталася не лише до мене, а мовби й до себе самої.

— Вона хотіла забрати в мене Юсефа, — промовила Юдіт так тихо, що я ледве розчув. — Вона не мала права.

Слова стали виразнішими.

— Хто? Барбара?

Юдіт кивнула.

— Вона зневажала мене, я помічала це в її очах при кожній зустрічі. Вона вважала мене дурним дівчиськом, тупицею. Може, і так, але я не настільки дурна, щоб дозволити їй забрати мого чоловіка.

— Але... — затнувся я. — А Геллє? Навіщо було вбивати Геллє?

— Я не хотіла... то було... — почала Юдіт і замовкла.

Тихеньке шкряботіння, майже нечутне, однак я був певний, що в старій кошарі хтось ворушиться. Можливо, щур, але й підошва черевика могла так шурхати на бетонній підлозі чи терлася до чогось тканина поліцейської уніформи.

— Що ти хотіла сказати, Юдіт? — голосно запитав я, щоб відволікти увагу Юдіт і Гарріса, заглушити дивні звуки, проте було вже запізно — Рікард теж почув.

Погляд шугонув убік, він пильно вдивлявся у темряву, насторожений, з рушницею напоготові.

— Хто там? Я знаю, там хтось є! — крикнув він. — Якщо не вийдеш негайно, я її застрелю. Маєш дві секунди!

Я прикипів поглядом до Юдіт і відразу помітив, як розширилися її очі. Повернув голову. Позад мене з темряви виринув Юсеф Мардал. Він ступав недбалою, вайлуватою ходою, ніби на прогулянку вийшов. У руках — сокира.

— Привіт, кицю! — сказав він. — Злазь звідти!

— Я чекала на тебе! Я знала, що ти прийдеш! — промовила Юдіт з ніжністю і дитинячою довірливістю.

— Стій! — крикнув Рікард Гарріс. — Не рухайтеся, інакше вона помре!

Його голос тремтів, він тримав на оці Юсефа й не відводив цівки рушниці від Юдіт.