Деннис Лихэйн - Містична річка

Куди вони котилися?

До погашеного світла, дурню заплішений. До розбитого скла.

Після півночі, коли Аннабет і дівчатка пішли нарешті спати, а кузина Аннабет Селеста, яка прибігла до них відразу, як почула про нещастя, теж задрімала на своєму дивані, Джиммі спустився сходами й сів на передньому ґанку триповерхового будинку, який він ділив із братами Севіджами.

Він узяв із собою Шонову рукавичку й натягнув її на руку, хоч не міг просунути в неї великого пальця й задня частина рукавички зупинилася посеред його долоні. Він сидів і дивився на чотири провулки Бакінгем-авеню й раз у раз стискав м’яч у долоні. М’яке тертя шкіри об шкіру щось заспокоювало в ньому.

Джиммі завжди любив сидіти тут уночі. Фасади крамниць на авеню були замкнені й переважно темні. Уночі тиша огортала місцевість, де вдень відбувався комерційний бізнес, і ця тиша була не схожа на будь-яку іншу. Шум, який за нормальних обставин керував днем, не зникав, він просто наче всмоктувався в чиїсь легені й там чекав, коли вони його видихнуть. Джиммі довіряв цій тиші, бо вона обіцяла йому повернення шуму, хоч і тримала його в полоні. Він не міг уявити собі, як би йому жилося десь у сільській місцевості, де немає шуму, який був би гучнішим за цю тишу, де мовчанка така делікатна, що розпадається від найлегшого доторку.

Але він любив цю тишу, цю гуркітливу нерухомість. До цієї години вечір завжди був дуже гамірний, наповнений голосами й плачем його дружини та дочок. Шон Дівайн направив до нього додому двох детективів, Брекетта й Розентал, доручивши їм обшукати кімнату Кейті. Вони робили це з опущеними очима, пошепки вибачаючись перед Джиммі, висуваючи шухляди та зазираючи під ліжко й матрац. Джиммі хотів, аби вони забрались якомога швидше й не розмовляли з ним. Зрештою вони не знайшли нічого незвичайного, крім семисот доларів новими банкнотами в шухляді, де Кейті тримала свої шкарпетки. Вони показали знайдені гроші Джиммі разом із банківською книжкою Кейті, де було записано «Закрито», — вона забрала звідти свої останні гроші пополудні в п’ятницю.

Джиммі нічого не зміг їм пояснити. Це був для нього сюрприз. Але на тлі інших сюрпризів дня він не справив на Джиммі великого враження. Лише підсилив його приголомшений стан.

— Ми можемо його вбити. — Вел вийшов на ґанок і приніс Джиммі пива. Він сів біля нього, поставивши босі ноги на сходинку.

— О’Доннела?

Вел кивнув головою.

— Мені хочеться це зробити. Ти мене розумієш, Джиме?

— Ти гадаєш, він убив Кейті?

Вел кивнув головою.

— Або доручив зробити це комусь іншому. Ти так не думаєш? Її подруги вважають, що це він. Вони кажуть, Роман підкотився до них у барі, погрожував Кейті.

— Погрожував?

— Принаймні чіплявся до неї так, ніби вона досі була дівчиною О’Доннела. Погодься, Джиммі, твою дочку вбив Боббі.

Джиммі сказав:

— Я поки що не знаю цього напевне.

— А що ти зробиш, коли знатимеш напевне?

Джиммі поклав бейсбольну рукавичку на сходинку під собою й відкрив своє пиво. Він зробив довгий повільний ковток.

— Я також не знаю.

Вони бралися до діла всю ніч і весь ранок: Шон, Вайті Паверс, Соза й Коннолі, ще два члени відділу вбивств поліції штату, Брекетт і Розентал, плюс іще легіон полісменів і технічних експертів, фотографів і експертів-медиків — усі вони атакували справу, як атакують сейф. Вони перебрали кожен листок у парку, шукаючи доказів. Вони заповнили свої блокноти діаграмами та польовими схемами. Полісмени обстежили кожен будинок із тих, які були на відстані пішої ходи від парку, наповнили цілий фургон волоцюгами, яких виловили в парку, та відстріляними гільзами із Сідней-стрит. Вони переглянули рюкзак, який знайшли в автомобілі Кейті, — там був звичайний мотлох, але серед іншого вони натрапили на рекламну брошуру Лас-Вегаса та список тамтешніх готелів на розлінованому жовтому папері.

Вайті показав брошуру Шонові й присвиснув:

— Ось це ми можемо назвати ключем. Ходімо поговоримо з її подругами.

Ів Піджин і Даяна Сестра, мабуть, останні двоє з пристойних людей, які бачили Кейті Маркус живою, якщо вірити її батькові, мали такий вигляд, ніби їх ударили однією лопатою по голові. Вайті й Шон намагалися розмовляти з ними якнайлагідніше в перервах між потоками сліз, що струменіли по їхніх обличчях. Дівчата розповіли полісменам, що робила Кейті Маркус у свій останній вечір, коли була ще жива, дали їм назви барів, які вони відвідували, й назвали приблизний час, коли вони заходили в кожен і коли з нього виходили. Та коли дійшло до приватного життя Кейті, то й Шон і Вайті відчули, що дівчата не говорять усієї правди, відбуваючись туманними фразами там, де раніше говорили про все відверто.