Деннис Лихэйн - Містична річка

— Я знаю, хто вони такі, сержанте Паверс. Можете не танцювати навколо них.

— Один із моїх друзів у відділі тяжких злочинів майор Краймс сказав мені кілька місяців тому, що Боббі О’Доннел мав якусь історію, пов’язану з рекетом і героїном. Як відомо, обидва види діяльності належать Севіджам.

— Тільки не в Низинах.

— А яку це має вагу, мем?

— Тільки не в Низинах, — повторив Джиммі. Його рука лежала на руці дружини. — Тобто вони не займаються цією гидотою в безпосередньому сусідстві з собою.

— То в сусідстві з іншими, — промовив Вайті й на мить поклав цю фразу перед собою на стіл. — У всякому разі на Низинах утворився певний вакуум, який можна використати. І якщо мої відомості відповідають реальності, Боббі О’Доннел хоче ним скористатися.

— Ну, то й що? — запитав Джиммі, трохи підвівшись зі стільця.

— То й що? — вторила йому Аннабет.

— І який стосунок, сержанте, це має до моєї дочки?

— Безпосередній, — сказав Вайті, широко розвівши руки. — Безпосередній, містере Маркус, бо все, чого хотіла протилежна сторона, був невеличкий привід, щоб розпочати війну. Тепер вони його мають.

Джиммі похитав головою, гірка посмішка скривила кутики його рота.

— То ви так не думаєте, містере Маркус?

Джиммі підняв голову.

— Я думаю, моє сусідство, сержанте, невдовзі зникне. А разом із ним зникне й злочинність. І це станеться не через Севіджів, О’Доннелів чи вас, хлопці, що з ними воюєте. Так станеться тому, що прибутки тут падають, а податки зростають, і кожен хоче повернутися назад до міста. Незабаром тут усе заповнять ресторани. А люди, що тут оселяться, не потребуватимуть героїну та шість барів на один квартал чи роботу за десять доларів за годину. Їхнє життя буде заможним. Вони матимуть майбутнє, гроші та їздитимуть на першокласних німецьких автомобілях. Тож коли вони тут оселяться — а вони вже тут оселяються, — злочинність і половина нинішнього населення звідси виселяться. Отож я не маю підстав, сержанте, сподіватися, що Боббі О’Доннел і мої шваґри стануть воювати. Воювати за що?

— За сьогоднішній день, — відповів Вайті.

— Ви справді думаєте, що О’Доннел убив мою дочку? — запитав Джиммі.

— Я думаю, що Севіджі можуть запідозрити його в цьому. І думаю, хтось мусить переконати їх, що це не так, інакше нам буде нелегко робити свою роботу.

Джиммі й Аннабет сиділи на протилежному кінці столу, Шон намагався щось прочитати на їхніх обличчях, але нічого не прочитав.

— Джиммі, — докинув Шон, — повір мені, ми зможемо закрити цю справу дуже швидко.

— Справді? — запитав Джиммі. — Шоне, я повірю твоєму слову.

— Повір. І ми доведемо її до кінця, тож суд нам її не поверне як позбавлену доказів.

— Як довго?

— Що?

— Як довго вам доведеться працювати, щоб посадити її вбивцю за ґрати?

Вайті підняв руку.

— Стривайте секунду, містере Маркус, ви маєте намір торгуватися з нами?

— Торгуватися? — Обличчя Джиммі знову набуло смертного кольору злочинця.

— Атож, — сказав Вайті. — Бо я помітив…

— Що ви помітили?

— Ніби ви нам погрожуєте абощо…

— Справді? — запитав Джиммі невинним голосом, але його очі залишалися мертвими.

— Ви ніби ставите нам межу в часі, — сказав Вайті.

— Офіцер Дівайн пообіцяв мені знайти вбивцю моєї дочки. Я лише запитав його, скільки часу йому на це знадобиться.

— Офіцер Дівайн, — сказав Вайті, — не відповідає за це розслідування. Відповідаю я. І ми, містере й місіс Маркус, знайдемо того, хто це зробив. Мені тільки не треба, щоб комусь спало на думку, ніби війну між бандами Севіджів та О’Доннела можна використати як важіль тиску на нас. Ліпше я заарештую їх усіх як загрозу громадському спокоєві й триматиму під арештом до кінця розслідування цієї справи. Це принаймні дозволить заощадити чимало паперу.

Двоє швейцарів пройшли повз них, несучи таці з якоюсь стравою, що парувала. Шон відчув, як повітря стає затхлим, а за вікнами згущується ніч.

— Гаразд, — сказав Джиммі, широко всміхаючись.

— Що гаразд?

— Шукайте, хто її вбив. Я вам не перешкоджатиму. — Він обернувся до дружини, підвівся й запропонував їй руку. — Ходімо, моя люба.

— Містере Маркус, — сказав Вайті.

Джиммі подивився на нього, а тим часом дружина підвелася й узяла його руку.

— Надворі вас чекає поліціянт, який відвезе вас додому, — мовив Вайті й дістав свій гаман. — Коли вам спаде щось на думку, зателефонуйте нам.

Джиммі взяв візитівку Вайті й поклав її в задню кишеню.