Деннис Лихэйн - Містична річка

— Тим, хто зустрічався з Кейті. То був Боббі, а не Роман.

— Джиммі про це знав? — запитав Дру дочку.

Ів похмуро стенула плечима — такий жест Шон вважав типовим для підлітків її віку — повільне згинання тіла, що повідомляло, їй надто байдуже, щоб робити це зусилля.

— Ів, — повторив Дру, — він про це знав?

— Він знав і не знав, — відповіла Ів. Вона зітхнула й відхилила голову назад, поглянувши на стелю своїми чорними очима. — Її батьки думали, що ця її пригода скінчилася, бо протягом якогось часу сама Кейті гадала, що вона скінчилася. Проте Боббі зовсім так не вважав. Він усе приходив і приходив. Одного вечора він підняв її над майданчиком сходів на третьому поверсі.

— Ви це бачили? — запитав Вайті.

Вона похитала головою.

— Кейті мені сказала. Він підійшов до неї на вечірці десь із місяць чи півтора тому і вмовив її вийти з ним до зали, щоб вони могли там поговорити. Помешкання, в якому відбувалася вечірка, було на третьому поверсі. — Ів витерла обличчя тильним боком долоні, хоч, схоже, вона цілком виплакалася, й обличчя в неї було сухим. — Кейті розповіла мені, що вона намагалася йому пояснити — між ними все скінчено, але Боббі не хотів цього слухати й зрештою розлютився, схопив її за плечі та підняв над поруччям і протягом якогось часу тримав у повітрі над сходами. Одне слово, психопат. Він сказав їй, що вона лише тоді порве з ним, коли він порве з нею. Вона залишиться його дівчиною, поки він сам не припинить їхні взаємини, а якщо їй це не до вподоби, він скине її з третього поверху.

— Ісусе, — сказав Дру Піджин після хвилинної мовчанки. — Але ви ж знаєте цих людей!

— Отже, Ів, — мовив Вайті, — що сказав Роман Кейті того вечора в суботу?

Ів мовчала.

— Чому ти нам про це не кажеш? — запитав Вайті. — Даяно?

У Даяни був такий вигляд, ніби вона хоче випити.

— Ми все сказали Велові. Скільки ж можна про це говорити?

— Велові? — здивувався Вайті. — Велові Севіджу?

— Він приходив до нас сьогодні, — пояснила Даяна.

— І ти сказала йому, що казав Роман, але нам цього сказати не хочеш?

— Він належить до її родини, — пояснила Даяна й склала руки на грудях, показавши їм своє найкраще обличчя зразка «Пішли ви к бісу, копи».

— Я вам скажу, — погодилась Ів. — Ісусе. Він, мовляв, почув, що ми напилися й поводимося, як ідіотки, і йому не сподобалося це, і Боббі також, мовляв, не сподобається, й він радить нам повернутись додому.

— Тож ви поїхали додому?

— Ви коли-небудь розмовляли з Романом? Його запитання звучать як погрози.

— Зрозуміло, — сказав Вайті. — Ви не бачили, щоб він поїхав за вами з того бару абощо?

Ів похитала головою.

Вони подивилися на Даяну.

Даяна стенула плечима.

— Ми добряче напилися.

— Ви більше не були в контакті з ним того вечора? Жодна з вас?

— Кейті підвезла нас до мого дому, — сказала Ів. — Вона нас там висадила. Після того ми її більше не бачили.

Ів проковтнула останнє слово, потому знов підняла голову й набрала в груди повітря, стиснувши своє личко, наче кулак.

— З ким вона мала намір поїхати до Лас-Вегаса? З Боббі? — запитав Шон.

Якийсь час Ів дивилася в стелю, її дихання стало уривчастим.

— Не з Боббі, — зненацька проказала вона.

— А з ким тоді, Ів? Хто мав супроводжувати її до Вегаса?

— Бренден.

— Бренден Гарріс? — запитав Вайті.

— Бренден Гарріс, — підтвердила вона.

Вайті та Шон ззирнулися.

— Із сином Правильного Рея? — запитав Дру Піджин. — Який має німого брата?

Ів кивнула головою, і Дру обернувся до Шона й Вайті.

— Хороший хлопець. Нікому не вчинив зла.

Шон кивнув головою. Бренден і справді нікому не заподіяв зла.

— Ви маєте його адресу? — запитав Вайті.

За адресою Брендена Гарріса нікого не було вдома, тому Шон доручив двом полісменам стежити за будинком і повідомити їх, коли повернеться Гарріс.

Наступний візит вони склали до будинку місіс Прайор, де був чай із черствими кавними кексами й передача «Під крилом янгола» по телевізору, увімкненому так гучно, що в Шона ще протягом години після того, як вони звідти пішли, лунав у голові голос Делли Різ, скрипучий амінь і базікання про спокуту.

Місіс Прайор розповіла, що виглянула зі свого вікна десь о пів на другу попередньої ночі й побачила двох хлопчаків, які гралися надворі. Тієї пізньої пори вони кидали один в одного порожні бляшанки, фехтували хокейними ключками й матюкалися. Вона хотіла зробити їм зауваження, але маленьким старим леді треба бути обачними. Хлопчаки в наш час неначе збожеволіли: прогулюють школу, ходять у якихось брудних балахонах, лаються брудними словами. Крім того, згодом хлопці відігнали один одного нижче по вулиці, й нехай у когось іншого голова болить. Але хіба таку поведінку можна терпіти?