Деннис Лихэйн - Містична річка

— Так, сержанте, — сказав Роман. — Я знав Кетрін Маркус. Ви прийшли сюди, щоб запитати мене про це?

Вайті стенув плечима.

— Я знав її, і я бачив її в барі останнього вечора.

— І ти обмінявся з нею кількома словами, — сказав Вайті.

— Обмінявся, — підтвердив Роман.

— Якими словами? — запитав Шон.

Роман і далі дивився на Вайті, наче Шон не заслуговував більше уваги, аніж він йому вже приділив.

— Вона зустрічалася з моїм другом. Вона була п’яна. Я сказав їй, що вона виставляє себе ідіоткою, і їй та обом її подругам слід повернутися додому.

— Хто твій друг? — запитав Вайті.

Роман усміхнувся.

— Облиште, сержанте. Ви знаєте, хто він такий.

— То скажи це словами.

— Боббі О’Доннел, — промовив Роман. — Задоволені? Вона зустрічалася з Боббі.

— Постійно?

— Пробачте?

— Постійно? — повторив Вайті. — Вона постійно зустрічалася з ним? Чи зустрілася з ним один раз?

— Постійно, — сказав Роман.

Вайті щось нашкрябав у своєму записнику.

— Романе, це суперечить інформації, яку ми маємо.

— Справді?

— Так. Ми чули, вона дала йому відкоша кілька місяців тому, але він не хотів її відпускати.

— Ви знаєте жінок, сержанте.

Вайті похитав головою.

— Ні, Романе, я хочу, щоб ти мені розповів, як складалися їхні взаємини.

Роман згорнув свою частину газети.

— Вони з Боббі постійно то сварилися, то мирилися. То вона закохана в нього по вуха, то наступної хвилини проганяє його геть.

— Вона жене його геть, — сказав Вайті Шонові. — Це схоже на того Боббі О’Доннела, якого ти добре знаєш?

— Анітрохи не схоже, — відповів Шон.

— Анітрохи не схоже, — сказав Вайті Романові.

Роман стенув плечима.

— Я кажу вам те, що мені відомо. Ото й усе.

— Дуже добре. — Вайті протягом якогось часу щось заносив у свій записник. — Романе, куди ти подався минулої ночі, після того як покинув «Останню краплю»?

— Ми були на вечірці в одного з моїх друзів, у лофті в центрі міста.

— О, була, либонь, шикарна вечірка, — сказав Вайті. — Мені завжди хотілось побувати на одній з них. Дизайнери, наркотики, моделі, безліч білих молодиків, які слухають реп і розповідають, у якому цікавому середовищі вони існують. Але кого ти маєш на увазі під «ми», Романе? Себе та Аллі Мак-Біла?

— Себе й Мікаелу, — відказав Роман. — Мікаелу Дейвенпорт, якщо ви досі записуєте.

— Так, я записую, — мовив Вайті. — Це твоє справжнє прізвище, крихітко?

— Про що ви?

— Тебе справді звуть Мікаелою Дейвенпорт?

— Так. — Очі моделі вибалушилися трохи більше. — А в чому річ?

— Твоя мати надивилася безліч мильних опер, перш ніж ти народилася.

— Романе, — жалібно промовила Мікаела.

Роман підняв руку й подивився на Вайті.

— Я ж просив вас, щоб наша розмова торкалася тільки мене!

— О, ти образився, Романе? Удаєш із себе крутого хлопця й цим хочеш мене взяти? Така твоя думка? Але май на увазі, що ми можемо забрати тебе й повезти до відділка, де ти просидиш доти, доки проясниться твоє алібі. Ти маєш якісь плани на завтра?

Роман відступив на позиції, куди, як бачив Шон, відступали всі кримінальні злочинці, коли коп на них натискав, — замикалися в собі так глибоко, що майже переставали дихати, а їхні очі дивилися на вас, темні, незацікавлені й звужені.

— Я й не думав, сержанте, ображатися на вас, — проказав Роман безвиразним голосом. — Я з радістю назву вам ім’я кожного, хто бачив мене на тій вечірці. І я переконаний, що бармен «Останньої краплі» Тодд Лейн підтвердить, що я покинув бар не раніше, як о другій годині ночі.

— Тепер ти молодець, — сказав Вайті. — А що ти скажеш про свого приятеля Боббі? Де ми зможемо його знайти?

Роман дозволив собі широко всміхнутися.

— Вам сподобається моя інформація.

— А що ти мені скажеш, Романе?

— Якщо ви підозрюєте Боббі, що це він убив Кетрін Маркус, то вам не може не сподобатися те, що я зараз скажу. Ох Боббі, Боббі, — зітхнув Роман і підморгнув своїй подрузі, перш ніж обернувся до Шона й Вайті. — Боббі замели ще в п’ятницю за керування автомобілем під мухою. — Роман ковтнув іще своєї кави з молоком. — Він сидів у в’язниці протягом усього вік-енду, сержанте. — І, повівши своїм пальцем між двома поліціянтами, запитав: — А ви, хлопці, не повідомляєте один одного про такі речі?

Шон неймовірно стомився протягом цього дня, усі кістки йому боліли, коли полісмени повідомили по радіо, що Бренден Гарріс повернувся додому разом зі своєю матір’ю Естер. Слава Богу, подумав Шон, що більше таких помешкань тепер не будують. Воно більше було схоже на картину з шоу на колишньому телебаченні — «Медовий місяць» або щось подібне, — і здавалося, його по-справжньому можна оцінити лише в чорно-білому кольорі на екрані на тринадцять дюймів, що бризкав електрикою та каламутним зображенням із перешкодами. Це був дім, побудований біля залізниці. Квартира була на один бік із входом посередині, отож зі сходів ви потрапляли прямо до вітальні. За вітальнею з правого боку була невеличка їдальня, що нею Естер Гарріс користувалася як своєю спальнею, зберігаючи свої щітки, гребінці та пудру різного ґатунку в коморі, готовій от-от розвалитися. За коморою була спальня, яку Бренден ділив зі своїм меншим братом Реймондом.