Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Чого вам, сину мій?

Голос його був хрипкий, проте твердий.

— Карім Абдуф, лейтенант поліції. Ми з вами вже знайомі.

Чоловік поправив свій сіруватий комір.

— Авжеж, я пригадую… — Він сполохано роззирнувся навсібіч. — Це сусіди вас викликали?

Карім усміхнувся.

— Ні. Я потребую вашої допомоги. В одному розслідуванні.

— Он як? Гаразд. Прошу, проходьте.

Поліціянт зайшов до будинку й відразу відчув, як підошви пристали до чогось липкого. Він опустив очі: по лінолеуму тяглися блискучі смуги.

— Це моя мати, — зітхнув священик. — Нічого не робить, тільки перемащує тут усе своїм варенням. — Він пошкріб свою кучмату голову. — Це якесь божевілля, вона більше нічого не їсть, окрім свого варення.

У приміщені панував хаос. Смужки клейких шпалер, наліплені абияк, мали імітувати дерево, кахлі й матерію. Крізь напіввідчинені двері до сусідньої кімнати поліціянт помітив вирізані канцелярським ножем прямокутники з жовтого пінопласту й невеличкі подушки, що не пасували ні до чого — якась пародія на вітальню. На підлозі купою валялося садове знаряддя. Попереду була ще одна кімната з неприбраним ліжком і пластиковим столом, на якому лежав брудний посуд.

Священик завернув до вітальні. По дорозі він затнувся, але втримав рівновагу.

— Налийте собі, отче, — запропонував Карім. — Справа піде швидше.

Кюре обернувся й вороже зиркнув на поліціянта.

— Подивіться краще на себе, сину мій. Ви весь труситеся.

Карім ковтнув слину. Він досі не відійшов від того душевного збурення, якого зазнав під час жорсткої розмови з фотографом. Відтоді він ніяк не міг зібрати думки докупи, поглянути на цю сцену відсторонено. У голові йому стугоніло, а серце калатало в грудях, мов навіжене. Машинально, наче шмаркатий хлопчисько, він витер обличчя рукавом.

Священик налив собі.

— Будете? — запитав він із неприємною посмішечкою.

— Я не п’ю.

Чоловік у сутані хильнув із чарки. Кров відразу кинулася до його сухорлявого обличчя. Очі, немов два кристалики сірки, спалахнули гарячковим вогнем. Священик насмішкувато хихотнув:

— Іслам забороняє?

— Ні. Просто хочу мати ясну голову для роботи.

Кюре підніс чарку.

— У такому разі — за вашу роботу.

Карім помітив, як по коридору туди-сюди ходить мати священика. Зсутулена, аж горбата, вона притискала до грудей банку з варенням. Поліціянт подумав про осквернений гробівець, скінхедів, черницю, яка скуповує шкільні фотографії, — а тепер ще й ці два ходячі привиди. Він наче відчинив скриньку Пандори, і з неї вихопилися жахіття, яким не було кінця-краю.

Священик помітив, куди він дивиться.

— Не зважайте, сину мій. — Він усівся на один із пінопластових матраців. — Я вас слухаю.

Карім м’яко підняв руку.

— Спершу одне прохання. Не називайте мене, будь ласка, «сину мій».

— Маєте рацію, — хихотнув священик. — Професійна звичка.

Насмішкувато дивлячись на гостя, він знову приклався до чарки. На його обличчі знову з’явився розчарований вираз.

— Що саме ви розслідуєте?

Карім подумки із задоволенням відзначив, що кюре досі не знає про осквернення могили. Отже, Крозьє вдалося зберегти це в таємниці.

— Мені шкода, але я не можу вам нічого розповісти. Скажу тільки, що шукаю монастир. Десь в околицях Сарзака чи Каора. Або навіть десь далі, у цих краях. Сподіваюся, що ви мені в цьому допоможете.

— А якого ордену?

— Не знаю.

Священик налив собі знову. Густа рідина вигравала блищиками крізь скло чарчини.

— Тут у нас їх кілька. — Він знову хихотнув. — Місцина сприяє самозаглибленню…

— Скільки саме?

— У нашому департаменті — не менше десятка.

Карім швидко прикинув: щоб відвідати ці монастирі, вочевидь розкидані по всьому регіону, йому знадобиться цілий день, якщо не більше. А зараз уже було по четвертій. Йому лишалося менше двох годин. Безвихідь.

Священик підвівся й став нишпорити в шафі. «Ага, ось воно», — промовив він, гортаючи якийсь довідник зі сторінками з бібльдруку [38] Тонкий непрозорий типографський папір, використовується для друку словників і великих довідників. Раніше на такому папері друкували Біблію. . Його мати зайшла до вітальні й подріботіла просто до пляшки. Навіть не глянувши на Каріма, налила собі. Очі її були спрямовані тільки на сина. Очі — спускові гачки, очі хижого птаха, сповнені ненависті. Священик, не відриваючи очей від довідника, наказав:

— Залиш нас, мамо.

Жінка нічого не відповіла. Вона вчепилася обіруч кощавими пальцями у свою склянку. Зненацька її погляд уп’явся в Каріма.