Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Негативи? А що?

— Можливо, серед них збереглися ті, які мене цікавлять…

— На жаль, негативи я вам показати не можу. Це конфіденційно…

Поліціянт помітив, як пульсує вена на фотографовій шиї. Настав час змінити тон.

— Показуй негативи, діду. Не нервуй мене.

Чоловічок уп’явся очима в Каріма, завагався на якусь мить, а потім кивнув, поступаючись. Вони підійшли до іншої металевої шафки, цього разу із шифр-замком. Фотограф відімкнув його й висунув одну із шухляд. Руки його тремтіли. Карім, спершись на лікоть, дивився в обличчя фотографові. Лейтенант відчував, як із кожною хвилиною в цьому чоловікові наростає неспокій, якийсь незрозумілий страх. Так, наче, поки шукав, він став пригадувати щось. Щось, що тепер його страшенно непокоїло.

Фотограф знову взявся ритися в конвертах. Секунди спливали. Нарешті він звів очі. Обличчя його нервово сіпалося.

— Я… їх більше тут нема. Правда, нема!

Карім різко засунув шухляду. Фотограф завив від болю: йому прищемило два пальці. Про м’якість уже не було й мови. Карім схопив чоловіка за горло й підняв його над підлогою. Голос поліціянта був, як і раніше, спокійний:

— Подумай добре, Ко. То тебе пограбували чи ні?

— Н-ні… Присягаюся…

— Тоді що ти зробив з тими клятими світлинами?

— Я… я їх продав… — пробелькотів фотограф.

Здивований, Карім відпустив його. Чоловік заквилив, розтираючи прищемлені пальці.

— Продав? Коли? — прохрипів поліціянт.

— Господи Боже… — заохкав чоловічок. — Це було так давно… Я маю право робити все, що я хочу з моїми…

— Коли ти їх продав?

— Я не пам’ятаю… Років п’ятнадцять тому…

Карім не міг вийти з дива. Він знову штовхнув фотографа на шафку. Прозорі пакетики розлетілися довкола них.

— Розповідай з початку, діду. А то щось я нічого не второпаю.

Жан-П’єр Ко скривився.

— Це сталося одного вечора, улітку… Прийшла жінка… Вона хотіла ті фотографії… Ті самі, що й ви… Я аж тепер пригадав…

Ця новина цілковито приголомшила Каріма. Отже, за світлинами хлопчика полювали ще з 1982 року!

— Вона щось казала про Жюда? Жюда Ітеро? Називала його ім’я?

— Ні, вона лише забрала фотографії та негативи.

— Багато відвалила?

Чоловічок кивнув.

— Скільки?

— Двадцять тисяч франків… справжнє багатство на ті часи… за кілька дитячих фоток…

— Чому вона хотіла саме ті знімки?

— Я не знаю. Я не розпитував.

— Ти мав бачити ці фотографії… На них був хлопчик з якимись особливостями на обличчі? Чимось таким, що прагнуть приховати?

— Ні. Я нічого такого не бачив… Я не знаю… Я більше нічого не знаю…

— А жінка? Який вона мала вигляд? Висока, кремезна? Це була його мати?

Раптом старий фотограф завмер, а потім вибухнув реготом. Гучним, басовитим реготом, що йшов аж із самого нутра.

— Дуже в цьому сумніваюся, — прохрипів він.

Карім схопив чоловіка за руки й притиснув його до металевої шафки.

— ЧОМУ?

Фотограф закотив очі під пожмаканими повіками.

— Це була черниця. Довбана католицька черниця!

У Сарзаку було три церкви. Одна була на ремонті, другою опікувався старезний священик, який доживав свої дні, а настоятелем третьої був молодий кюре [36] Католицький парафіяльний священик у Франції, Бельгії та ще кількох країнах. , про якого ходили всілякі чутки. Подейкували, буцімто він потайки пиячить у себе вдома разом із матір’ю. Лейтенант, який ненавидів геть усіх мешканців Сарзака, а надто їхню любов до пліткарства, у цьому випадку мусив визнати за ними рацію: одного разу його викликали розбороняти сина з матір’ю, що зчепилися не на жарт.

Карім вирішив навідатися за потрібною йому інформацією саме до цього священика.

Він різко загальмував перед незугарним одноповерховим бетонним будиночком, що сусідив із сучасною церквою з несиметричними вітражами. На невеличкій табличці був напис: «Моя парафія». До дверей заважали пройти зарості ожини й кропиви. Карім подзвонив. Минуло кілька хвилин. Почулися притлумлені крики. Поліціянт подумки вилаявся: цього лише йому бракувало.

Нарешті йому відчинили.

У Каріма склалося враження, що перед ним пропаща людина. Посеред дня від священика вже добряче тхнуло алкоголем. Його худорляве кобиляче лице заросло неохайною борідкою, волосся було пелехате, неначе присипане попелом. Очі кюре запливли нікотином. Сторчовий комір впинався в шию, а на пластроні [37] Пластрон (від фр. plastron — «нагрудник») — різновид краватки у вигляді широкої прямокутної смужки тканини з двома зав’язками. Одягають пластрон на сорочку під жилет чи фрак. сиділи масні плями. Як священик цей чоловік був кінчений, він вигорів, видихнувся. Схоже, правити в церкві йому лишалося не довше, ніж листку ладана куріти в кадильниці.