Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Кілька хвилин потому Карім уже обдзвонював одного за одним усіх сарзакських лікарів. У голові стугоніла впевненість: з 8 по 15 червня 1982 року Жюд Ітеро пропустив школу. Вочевидь через хворобу.

Він розпитав усіх лікарів, прохаючи їх звірятися з картотеками й щоразу називаючи по літерах ім’я хлопчика. Жоден із них не пригадував такого пацієнта. Поліціянт вилаявся й кинувся надзвонювати в сусідні містечка: Кайяк, Тьермон, Валюк. Нарешті в Камбюзі, за тридцять кілометрів від Сарзака, один із лікарів безпристрасним голосом відповів:

— Жюд Ітеро? Так, звісно. Я дуже добре пам’ятаю той випадок.

Карім не йняв віри своїм вухам.

— Дуже добре пам’ятаєте? Чотирнадцять років по тому?

— Приїжджайте до мене. Я все вам поясню.

Лікар Стефан Масе являв собою осучаснену елегантну версію типового сільського лікаря. Обвітрене обличчя, білі руки з довгими пальцями, дорогий костюм — досконалий образ чуйного й готового щомиті прийти на допомогу ескулапа, з витонченим смаком і бюргерською солідністю. Карім з першого погляду зненавидів цього чоловіка і його люб’язні манери. Часом молодий араб сам лякався тій масі лютощів, які відколювалися від нього, наче айсберги в Беринговому морі.

Він присів на краєчок фотеля, не скидаючи своєї шкірянки. Між ним і лікарем стояв робочий стіл із лакованого дерева. Кілька дрібничок, мабуть, недешевих, комп’ютер, фармацевтичний довідник… Кабінет було опорядковано просто, але зі смаком.

— Розповідайте, лікарю! — без жодного вступу звелів Карім.

— Чи не могли б ви мені сказати, чого саме стосується ваше розслідування?

— Ні. — Карім пом’якшив різку відповідь усмішкою. — Мені шкода, але не міг би.

Лікар побарабанив пальцями по краю стола, відтак підвівся. Вигляд цього араба в строкатій шапочці вочевидь заскочив його зненацька. Телефонна розмова його до такого не підготувала.

— Це сталося в червні вісімдесят другого. Звичайний виклик до хлопчика з високою температурою… Мій перший. Мені тоді було двадцять вісім років.

— Це тому ви запам’ятали той випадок?

Лікар усміхнувся. Його широка, до вух, усмішка остаточно розізлила Каріма.

— Ні, не тому. Ви зараз зрозумієте… Виклик надійшов через загальну систему, я записав адресу, не знаючи, куди саме маю їхати. Ішлося, власне, про невеличкий будиночок, загублений посеред кам’янистої рівнини, кілометрів за п’ятнадцять звідси… У мене досі є та адреса… Можу вам дати.

Лейтенант мовчки кивнув.

— Отож, — вів далі доктор Масе, — я побачив перед собою поганеньку кам’яницю, що стояла зовсім одна. Спека була страшенна, у сухих кущах сюрчали комахи… Коли та жінка відчинила мені двері, у мене відразу виникло якесь дивне відчуття. Так, наче вона була не на своєму місці в цьому селянському оточенні…

— Чому?

— Не знаю. У світлиці стояло блискуче фортепіано…

— Хіба селяни не можуть любити музики?

— Я не це мав на увазі… — Лікар затнувся. — Здається, я вам не надто симпатичний…

Карім підвів очі.

— Яке це має значення?

Лікар, люб’язний, як і раніше, кивнув, погоджуючись. Усмішка не сходила з його губ, але в очах тепер оселився страх. Масе зауважив карбоване ромбічним візерунком руків’я «Ґлока», що визирало з кобури.

Можливо, помітив він і плями засохлої крові на рукавах Карімової шкірянки. Лікар заходив туди-сюди кабінетом, дедалі більше ніяковіючи.

— Я зайшов до дитячого покою, і він видався мені направду дивним.

— Чому так?

Лікар стенув плечима.

— Кімната була порожньою. Жодної іграшки, жодного малюнка — нічого.

— Який вигляд мав хлопчик? Яке в нього було обличчя?

— Я не знаю.

— Не знаєте?

— Ні. Це було найдивніше. Жінка приймала мене в темряві. Усі віконниці були зачинені. У всьому будинку — жодного світла. Спершу я подумав, що це зроблено для затінку, холодку, але потім помітив покривала навіть на меблях. Усе це було… вкрай таємниче.

— Як жінка це пояснила?

— Сказала, що хлопчик захворів і світло ріже йому очі.

— І ви змогли його оглянути… як слід?

— Так. У півтемряві.

— Що з ним було?

— Звичайна ангіна. Але ось що я ще пригадую…

Масе нахилився й виставив указівний палець сухим лікарським жестом, відпрацьованим вочевидь для того, щоб справляти враження на пацієнтів. Але на Каріма враження він не справив.

— Саме тої миті я зрозумів… Коли я дістав ручку-ліхтарика, щоб посвітити в горло хворому, жінка схопила мене за руку… Наче кліщами… Вона не хотіла, щоб я бачив обличчя її дитини.