Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Комісар подумав про хмари, що переносили кислотну отруту, знайдену в порожніх очницях убитого. Коли минулої ночі він полишав Париж, Ньєман навіть не підозрював, що тут на нього чекає така справа.

Через сорок хвилин поліціянт дістався до перевалу Мін-де-Фер. Знайти метеорологічну станцію виявилося зовсім неважко: її круглу баню на гірському схилі було помітно здаля. Ньєман звернув на дорогу, що вела до наукової установи, і метрів за сто від лабораторії перед ним розгорнулося дивовижне видовище: кілька чоловіків намагалися наповнити теплим повітрям величезну кулю з прозорого матеріалу. Комісар зупинив машину, зійшов схилом до цих чоловіків у штормових куртках із розчервонілими обличчями й показав своє службове посвідчення. Метеорологи спантеличено дивилися на нього. Довге зморщене полотнище кулі скидалося на річку зі срібла. З-під споду пальник зі струменем голубуватого полум’я повільно нагрівав повітря. Уся сцена мала вигляд якогось чародійства.

— Я комісар Ньєман, — загорлав поліціянт, намагаючись перекричати гуготіння полум’я, і показав на бетонну споруду. — Мені потрібно, щоб хтось із вас пішов зі мною на станцію.

Один із чоловіків, вочевидь головний, випростався.

— Навіщо?

— Мені треба дізнатися, де минулої суботи йшов дощ. Це для кримінального розслідування.

Метеоролог далі стояв нерухомо з невдоволеним виразом на обличчі. Капюшон куртки хльоскав його по обличчю. Він показав на велетенську кулю, що поступово надималася. Ньєман вибачливо схилив голову.

— Куля зачекає.

Науковець попрямував до лабораторії, бурмочучи мимохідь:

— У суботу не було дощу.

— Я хотів би знати напевне.

Чоловік мав рацію. Коли вони надіслали запит до центрального метеорологічного посту, то виявилося, що в цей час над Ґерноном не було жодної грози, жодних опадів. Синоптичні супутникові карти на екрані комп’ютера не лишали жодних сумнівів: ані вдень, ані вночі в суботу над цим районом не впало жодної краплини дощу. У куті екрана з’явилися інші дані: вологість повітря, атмосферний тиск, температура… Науковець неохоче, крізь зуби, пояснив: протягом приблизно двох діб антициклон забезпечував суху погоду.

Ньєман попросив перевірити до ранку неділі, потім до вечора. Знову жодної грози, жодної зливи. Він розширив пошук до радіуса сто кілометрів. Нічого. Двісті кілометрів. Знову нічого. Комісар ударив кулаком по столу.

— Це неможливо, — скрикнув він. — У мене є доказ, десь мусив падати дощ. У якомусь ярку, на вершині якогось пагорка. Десь тут в околиці мусило дощити!

Метеоролог лише стенув плечима, далі клацаючи «мишкою», а на екрані тим часом над картою гір пливли різнобарвні тіні, хвилясті лінії та легкі спіралі, відтворюючи зародження ясного й безхмарного дня в самому центрі департаменту Ізер.

— Мусить бути якесь пояснення, — пробурмотів Ньєман. — Чорт забирай, я…

Задзвонив його мобільний телефон.

— Пане комісаре! Це Ален Дерто. Я тут поміркував над вашою справою з бурим вугіллям. Провів своє невеличке розслідування. Мені дуже прикро, але я помилився.

— Помилилися?

— Так, помилився. Такий кислотний дощ ніяк не міг пройти тут вихідними. І в будь-який інший день також.

— Але чому?

— Я довідався, що тепер навіть у країнах Східної Європи труби таких електростанцій, що працюють на бурому вугіллі, обладнують спеціальними фільтрами. Або ж спалюють малосірчисте вугілля. Одне слово, починаючи із шістдесятих років рівень такого забруднення значно знизився. Ось уже років тридцять п’ять дощі з такою кислотністю більше не випадають ніде. На щастя! Пробачте, що ввів вас в оману.

Ньєман мовчав. Еколог запитав із сумнівом у голосі:

— Ви впевнені, що цю воду було знайдено на трупі?

— Цілком упевнений, — відказав Ньєман.

— Тоді, хоч це й неможливо, ваш мрець потрапив сюди з минулого. Він-бо мав на собі краплини дощу, який падав тут понад тридцять років тому…

Пробурмотівши «до побачення», поліціянт завершив розмову.

Утомлено згорбившись, Ньєман повернувся до своєї машини. На якусь коротку мить йому здалося, що він натрапив на слід. Але зачіпка розтанула в його руках, розтеклася крізь пальці, наче та вода, насичена кислотами, і вся справа перетворилася на цілковите безглуздя.

Перш ніж сісти за кермо, Ньєман востаннє обвів очима обрій.

Сонце пронизувало скісними променями пухнасті хмарини, підсвічуючи золотом їхні химерні візерунки. Сяйво відбивалося від вершини Ґран-Пік-де-Бельдонн, укритої віковічними снігами, що мінилися різнобарвними відлисками. Як міг він, досвідчений слідець, раціональна людина, повірити бодай на мить, що якась хмарка вкаже йому місце злочину?