Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Ви кажете, цей зразок був узятий у цій місцевості?

— Саме так.

Дерто поправив окуляри.

— А можна поцікавити де? Я маю на увазі, де саме?

— Ми знайшли його на трупі вбитого чоловіка.

— Звісно… Я мав би й сам здогадатися… Ви ж із поліції. — Він знову замислився, обличчя його виражало дедалі більший сумнів. — Труп знайшли тут, у Ґерноні?

Комісар лишив це запитання без відповіді.

— Ви можете підтвердити, що такий хімічний склад води пов’язаний із забрудненням продуктами спалювання бурого вугілля?

— Ну так… щонайменше це результат сильного кислотного забруднення. Я відвідував семінари на цю тему. — Він знову глянув у список складників. — Рівень H2SO4 і HNO3… украй високий. Але кажу вам ще раз: таких ТЕС у нашій місцевості нема. Їх нема тут, як нема й загалом у Франції чи інших країнах Західної Європи.

— А може якась інша промислова діяльність спричинити таке забруднення?

— Ні, не думаю.

— А де ж тоді є заводи з такими викидами?

— Понад вісімсот кілометрів звідси, у Східній Європі.

Ньєман заскреготів зубами. Він не міг погодитися з тим, що його перший слід обірвався так швидко.

— Може бути ще одне пояснення… — пробурмотів Дерто.

— Яке?

— Ця вода могла потрапити сюди здалеку — з Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії… — мовив він і конфіденційним тоном прошепотів Ньєманові: — Вони там справжні варвари в питаннях охорони довкілля.

— Ви маєте на увазі в контейнерах? Якась вантажівка, що проїжджала повз…

Дерто гірко, без жодного натяку на веселість, розсміявся.

— Я маю на увазі простіший вид транспорту. Ця вода могла прибути до нас хмарами.

— Поясніть, будь ласка, — попрохав Ньєман.

Ален Дерто розвів руки й поволі здійняв їх до скляної стелі.

— Уявіть собі теплоелектростанцію десь у Східній Європі. Уявіть височенні труби, що цілий божий день плюються діоксидом сірки й азоту… Ці труби сягають іноді трьохсот метрів заввишки. Густі клуби диму здіймаються вище, вище, аж доки не змішуються з хмарами…

Якщо вітру нема, отруйні викиди лишаються на тій самій території. Але якщо вітер дме, скажімо, на захід, то діоксиди мандрують разом із хмарами, які невдовзі наштовхуються на наші гори й виливаються рясними зливами. Так званими кислотними дощами, які нищать наші ліси. Так, наче ми самі мало виробляємо цієї отрути, то наші дерева ще мусять гинути від чужої! Хоча, можу вас запевнити, ми теж транспортуємо власними хмарами чимало токсичної гидоти…

Нараз перед Ньємановими очима постала вся сцена, чітка й виразна, немов із-під різця майстра. Убивця знущався над своєю жертвою просто неба, десь у горах. Він мучив її, калічив, убивав, а тим часом над місцем страти падала злива. Порожні, звернені до неба очниці заповнювалися водою. Затруєною дощовою водою. Відтак убивця стулив мертвому повіки над двома маленькими резервуарами з кислотною водою, завершивши свій моторошний ритуал. Це було єдине можливе пояснення.

Отже, поки це чудовисько мордувало свою жертву, ішов дощ.

— Яка погода була тут у суботу? — зненацька запитав Ньєман.

— Перепрошую?

— Ви не пригадуєте, чи в суботу ввечері або вночі в цій місцевості дощило?

— Здається, ні. Погода була дуже тепла, сонячна, наче влітку…

Один шанс на тисячу. Якщо протягом гаданого часу злочину було сухо, Ньєманові лишалося віднайти ту територію — одну-єдину, — над якою проллявся дощ. Кислотний дощ, який вкаже місце злочину так само чітко, як намальоване крейдою коло. Поліціянт збагнув, що для цього йому треба лише відстежити рух хмар.

— Де тут найближча метеостанція? — поквапно запитав він.

Дерто трохи подумав, а потім відповів:

— За тридцять кілометрів звідси, біля перевалу Мін-де-Фер. Ви хочете з’ясувати, чи не йшов десь дощ? Цікава думка. Мені й самому хотілося б знати, чи ці варвари зі Сходу досі надсилають нам свої токсичні бомби. Іде справжня хімічна війна, пане комісаре, а всім байдуже!

Дерто замовк. Ньєман простягнув йому клаптик паперу.

— Це номер мого мобільного. Якщо вам спаде ще щось на думку — байдуже що! — зателефонуйте мені.

Ньєман обернувся й рушив до виходу з оранжереї. Листя ебенового дерева шмагало його по обличчю.

Комісар мчав на повній швидкості. Попри похмуре небо, начебто заповідалося на хорошу погоду. Сонячне світло, немов живе срібло, невпинно мерехтіло в просвітах між хмарами. Темно-зелені ялиці вивершувалися хиткими блискучими кронами, які шарпав невтомний вітер. Їдучи звивистою дорогою, Ньєман насолоджувався цією глибокою і таємничою втіхою, яка панувала в лісі, немовби її навіяв сонячний вітерець.