Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Карім замислився. Одне його коліно сіпалося. Він подумав про порожню рамку на могильній плиті, про зникнення шкільних фотографій.

— Тобто «наче кліщами»?

— Я мав на увазі, що жінка була дуже сильна… ненормально сильна. А ще ж треба сказати, що вона мала понад метр вісімдесят зросту. Справжня велетка.

— А її обличчя ви бачили?

— Ні. Кажу ж: усе це відбувалося в півтемряві.

— Що потім?

— Я виписав рецепт і поїхав.

— Як ця жінка поводилася? Я маю на увазі — з дитиною?

— Вона видавалась дуже турботливою, але водночас трималася відсторонено… Що більше я про це думаю… то дивнішим мені видається цей візит…

— Ви більше не навідувалися до них?

Лікар далі міряв кабінет кроками. Потім похмуро зиркнув на Каріма. Уся життєрадісність щезла з його обличчя. Раптом поліціянт збагнув, чому Масе так добре запам’ятав той візит. Два місяці потому маленький Жюд помер. Лікар мусив це знати.

— Було літо, відпустки… — заговорив Масе знову. — Словом… Я заїхав до них на початку вересня. Матері з сином уже не було в тому будинку. Від одного з далеких сусідів, я дізнався, що вони виїхали…

— Виїхали? Хіба ніхто вам не сказав, що хлопчик помер?

Лікар похитав головою.

— Ні. Сусіди нічого не знали. Я сам довідався про це випадково, уже набагато пізніше.

— Яким чином?

— Коли був на цвинтарі в Сарзаку, на похороні.

— Ще одного вашого пацієнта?

— Ви собі забагато дозволяєте, інспекторе, я…

Карім підвівся. Лікар позадкував.

— Відтоді, — сказав поліціянт, — ви запитуєте себе, чи не пропустили того дня ознак якоїсь серйознішої хвороби. Відтоді вас потай гризе сумління. Мабуть, проводили своє власне розслідування. Знаєте, від чого помер хлопчик?

Масе засунув палець під комір сорочки, розстібнув його. На лікаревих скронях зблискували краплини поту.

— Ні, не знаю. Це правда, я… я розпитував своїх колег, у лікарнях, але нічого не довідався. Нічого. Ця історія не давала мені спокою, розумієте?

Карім обернувся до дверей.

— Ви ще про неї почуєте.

— Що я почую?

Лікар побілів, наче полотно.

— Скоро дізнаєтеся, — відказав Карім.

— Господи Боже, та що ж я вам такого вчинив?

— Нічого. Просто замолоду я крав автівки у таких, як ви…

— Хто ви такий? Звідки? Ви… ви навіть не показали мені документи. Я…

Карім ледь посміхнувся.

— Заспокойтеся, я жартую.

І вийшов із кабінету. У чекальні вже не було де яблуку впасти. Лікар наздогнав його.

— Стривайте, — захекано промовив він. — Вам відомо щось, чого я не знаю? Я маю на увазі… причину смерті…

— На жаль, ні.

Поліціянт узявся за ручку, але лікар притримав двері. Він трусився, мов у пропасниці.

— Що сталося? Для чого це розслідування? Після стількох років?

— Цієї ночі хтось заліз до гробівця, в якому був похований хлопчик. І навідався до його школи.

— Хто… хто це міг зробити? Як ви гадаєте?

— Не знаю, — заявив лейтенант. — Певним у цій справі є лише одне: ці злочини, скоєні минулої ночі, — лише дерева, за якими не видно лісу.

Він довго їхав цілковито порожньою дорогою. У цих краях національні автошляхи нічим не відрізнялися від департаментських, а департаментські — від сільських путівців. Під блакитним, з пухнастими хмаринками, небом простяглися поля, на яких не колосилися хліба, не паслася худоба. Час від часу перед очима поставали високі кручі, що здіймалися над посрібленими видолинками, манливими, наче вовчі ями. Їзда через цей департамент скидалася на подорож у минуле, у часи, коли люди ще не знали ні хліборобства, ні тваринництва.

Насамперед Карім поїхав за адресою, яку йому дав Масе, — до будиночка, у котрому жила колись родина Жюда. Але кам’яниці вже не було. На її місці лишилося тільки руйновище, ледь помітне з-посеред сухих заростів диких трав. Поліціянт міг би звернутися до кадастрового реєстру й пошукати ім’я власника, але він вирішив податися до Каора, щоб поспілкуватися з Жаном-П’єром Ко, штатним фотографом школи імені Жана Жореса. Саме він колись зробив ті світлини, які викрали зі школи.

Лейтенант сподівався дістати в нього негативи потрібних фотографій. Серед багатьох невідомих дитячих облич мусило бути те одне, яке Карім прагнув тепер побачити понад усе, хоч і не мав жодних підстав гадати, ніби впізнає його. У глибині душі він сподівався відчути щось, схопити якийсь знак чи натяк, коли побачить перед собою знімки.

Близько четвертої години він припаркував машину на в’їзді до пішохідної зони Каора. Кам’яні присінки, балкони з кованого заліза, ринви з головами ґарґулій — Каріма, дитину спальних районів, нудило від усієї цієї бундючної краси історичного середмістя.