Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Замовкни, мамо! — Священик подивився Карімові просто в очі. — Я вже тоді відчував своє покликання, розумієте? Ця велика жінка немов загіпнотизувала мене…

— Велика? Вона була високою?

— Ні… Я не знаю… Мені було десять років… Але я й досі бачу її перед собою, у чорному вбранні… Її голос був такий лагідний… Вона хотіла ці фотографії. Я віддав їх їй, не вагаючись. Вона поблагословила мене та зникла. Я взяв це за знак… Я…

— Мерзотник!

Карім скинув поглядом на стару матір, яка вергала громи й блискавки. Потім знову обернувся до її сина й зрозумів, що той поринув із головою в спогади. Поліціянт запитав якомога м’якшим тоном:

— Вона не сказала, навіщо їй ці знімки?

— Ні.

— Згадувала в розмові Жюда Ітеро?

— Ні.

— Вона дала вам гроші?

Священик скривився.

— Певно, що ні! Вона лише попросила в мене ці дві фотографії, та й годі! Господи Боже… Я… я повірив, що ця зустріч — це знак, розумієте? Божественне знамення!

Він заридав.

— Я тоді ще не знав, що ні до чого путнього не придамся. Алкоголік. Проспиртований недоумок. Син цієї ось… Як давати людям те, чого в тебе самого немає? — Він благально дивився на Каріма, учепившись у його шкірянку. — Як нести людям світло, коли сам загубився в пітьмі? Як? Як?

Мати впустила коробку, фотографії розлетілися підлогою. Вона з люттю кинулася на сина, і на спину й плечі священика посипався град дрібних ударів.

— Мерзотник, мерзотник, мерзотник!

Карім позадкував, нажаханий. Уся кімната ходила ходором. Поліціянт усвідомив, що час забиратися геть, доки він сам не схибнувся. Але він ще не дізнався всього. Відштовхнувши жінку, Карім нахилився до священика.

— Ще хвиля, і я піду. Усе закінчиться. Ви згодом бачилися з тою черницею, чи не так?

Чоловік, здригаючись від схлипувань, кивнув.

— Як її звати?

Священик шморгнув носом. Мати блукала довкола них, бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс.

— Як її звати?

— Сестра Андре.

— З якого вона монастиря?

— Сен-Жан-де-ла-Круа. Монастир кармеліток.

— Де це?

Чоловік втягнув голову в плечі. Карім струснув його.

— Де це?

— Між… між Сетом і Аґдським мисом, біля самого моря. Я іноді їжджу до неї, коли мною оволодівають сумніви. Вона мій єдиний рятунок, розумієте? Єдина опора… Я…

Але двері вже гойдалися на вітрі. Поліціянт біг до своєї машини.

Небо знову затягло хмарами, під якими височів Ґран-Пік-де-Бельдонн, наче велетенська чорна хвиля, що закам’яніла серед скель. Його схили, укриті щетиною крихітних дерев, щезали у високості, повиті білою млою. Сталеві линви канатної дороги здіймалися догори — тоненькі ниточки, що тягнулися по снігу.

— Я гадаю, що вбивця піднявся нагору разом із Ремі Кайюа, коли той іще був живий. — Ньєман усміхнувся. — Мабуть, вони дісталися туди канатною дорогою. Досвідчений альпініст запросто може ввімкнути її будь-якої години дня чи ночі.

— Чому ви такий впевнений, що вони піднялися нагору?

Фанні Феррейра, молода викладачка геології, мала прегарний вигляд у лижній куртці з капюшоном: обличчя її дихало свіжістю і буйною молодістю, пасемця волосся кучерявилися довкола скронь, а очі блищали на смаглявому обличчі. Ньєман відчув нестримну жадобу вп’ястися зубами в цю плоть, яка пашіла життям. Він відповів на запитання:

— У нас є доказ того, що тіло вбитого побувало на льодовику однієї з цих гір. Чуття підказує мені, що гора ця — Ґран-Пік, а льодовик — Валлернський цирк [39] Льодовиковий цирк — велика чашоподібна западина, що має форму амфітеатру і являє собою частину верхів’я гірської долини, сильно розширеної та зміненої під впливом льодовиків. . Бо саме ця вершина здіймається над університетом і над містом. І саме з цього льодовика витікає річка, що прямує до студмістечка. Я гадаю, що вбивця потім спустився цією річкою в долину на надувному човні або чомусь на кшталт цього із трупом на борту. Лише після цього він засунув труп між скелями так, щоб його відображення було видно у воді…

Фанні стурбовано роззиралася. Довкола кабінок канатної дороги сновигали жандарми: зброя, однострої, напружена атмосфера. Дівчина промовила впертим голосом:

— Однаково ніяк не збагну, що тут роблю я.

Комісар усміхувся. Небом спроквола сунули хмарини, немов похоронний кортеж, що проводжає сонце на спочинок. Ньєман теж мав на собі ґортексову куртку, закасані до кісточок кевларові непромокальні штани й альпіністські черевики.