Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Усе дуже просто: я збираюся піднятися туди в пошуках якихось слідів і мені потрібен провідник.

— Що?

— Я маю намір оглянути Валлернський льодовик, щоб знайти докази свого припущення. Мені потрібен досвідчений альпініст, який би мене провів, — немає нічого дивного, що я подумав про вас. — Ньєман учергове всміхнувся. — Ви ж самі казали мені, що знаєте ці гори як свої п’ять пальців.

— Я відмовляюся.

— Ну ж бо, поміркуйте лишень! Я можу змусити вас піти зі мною як свідка. А можу просто залучити до справи як гірського провідника. Мені сказали, що у вас є диплом інструктора з альпінізму. Тому не сперечайтеся. Ми лише піднімемося в гелікоптері на узгір’я й оглянемо льодовик. Це забере не більше кількох годин.

Ньєман дав знак жандармам, що чекали біля автофургона. Ті вивантажили два великі рюкзаки з непромокальної тканини й поклали їх трохи далі на схилі.

— Я наказав привезти спорядження для нашого походу. Якщо хочете перевірити…

— Чому саме я? — не вгавала дівчина, уперта, наче віслюк. — Будь-який жандарм упорався б із цим не гірше за мене… — Вона вказала на чоловіків, що метушилися за її спиною. — Хіба ви не знаєте, що вони навчені рятувати людей у горах?

Поліціянт нахилився до неї.

— Гаразд, скажімо тоді, що я так підбиваю до вас клинці.

Фанні блимнула на нього очима.

— Комісаре, не минуло й доби, як я знайшла запханий в ущелину труп. Потім я відбула кілька допитів і втратила купу часу в поліційному відділенні. На вашому місці я була б обережніша з усякими шпильками на тему залицяння!

Ньєман оглядав свою співрозмовницю. Забувши про вбивство й усю цю зловісну атмосферу, він відчував, що повністю потрапив під чари цієї дужої, незборканої жінки. Фанні, склавши руки на грудях, повторила:

— То все ж таки: чому я?

Комісар підібрав із землі суху, вкриту мохом галузку й нервовим рухом зігнув її.

— Тому що ви геолог.

Фанні насупила брови. Вираз обличчя її змінився. Ньєман пояснив:

— Аналіз води, яку ми знайшли на тілі вбитого, показав, що вона належить до періоду шістдесятих років. Ця вода містить залишки промислового забруднення, якого в наші часи вже не трапляється. Забруднення, яке випало над цією місцевістю разом із дощем понад тридцять п’ять років тому. Ви розумієте, що це означає, чи не так?

Дівчина, схоже, зацікавилася, проте нічого не відповіла. Ньєман присів навпочіпки й накреслив на землі галузкою кілька паралельних ліній.

— Я дізнався, що атмосферні опади щороку утворюють шар льоду завтовшки двадцять сантиметрів у найвищих частинах гір, там, де сніги не тануть. — Поліціянт показав на лінії на своєму рисунку, що мали зображати різні верстви льоду. — Ці шари зберігаються там назавжди — такий собі крижаний архів. Отже, саме на котромусь із таких льодовиків побувало тіло вбитого і саме з такого льодовика було взято цю воду з минулого.

Ньєман глянув на дівчину.

— Я хочу потрапити вглиб льодовика, Фанні. Спуститися аж до цього шару давнозамерзлої води. Бо саме там убивця покінчив зі своєю жертвою. Або приніс її туди, не знаю. І мені потрібен фахівець, який відшукає розколину, де можна буде дістатися до цього глибокого прошарку льоду.

Опустившись на одне коліно, Фанні пильно дивилася на рисунок посеред трави. Денне світло було тьмяне, розсіяне, натомість очі дівчини іскрились, наче дві сніжинки. Неможливо було сказати, про що вона думає.

— Ану ж це пастка? — пробурмотіла вона. — Що як убивця використав цей лід лише для того, щоб заманити вас нагору? Шари, про які ви кажете, розміщуються на висоті понад три з половиною тисячі метрів. Це не буде легка прогулянка. Там, на вершині, ви будете вразливим…

— Я думав про це, — зізнався Ньєман. — Але тоді, значить, убивця залишив нам своєрідне «повідомлення»: він хоче, щоб ми піднялися на гору. І ми піднімемося. Вам відомі розколини у Валлернському цирку, де можна натрапити на такий лід із минулого?

Фанні коротко кивнула.

— Скільки їх? — запитав Ньєман.

— На цьому льодовику мені на думку спадає тільки одна, така глибока.

— Чудово. Ми з вами можемо спуститися в це провалля?

Зненацька в небі розлігся стрекіт гелікоптера. Гуркіт наближався, трава захвилювалася, поверхня річки, що текла неподалік, пішла брижами. Поліціянт повторив своє запитання:

— Ми можемо, Фанні?

Дівчина скинула поглядом на гуркітливу машинерію та провела рукою по своїм кучерям. Ньєман глянув на її злегка нахилений профіль і його пройняв дрож. Фанні всміхнулася: