Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Гаразд. Що в нас по альпінізму?

Жуано знову погортав нотатник.

— Кайюа був неперевершений альпініст і часто ходив у походи. Минулої суботи, як стверджують свідки, що його бачили, він, очевидно, вибрався в пішу прогулянку. Збирався зійти на висоту приблизно дві тисячі метрів. Спорядження із собою не брав.

— Із ним разом хтось ходив?

— Ніхто й ніколи. Навіть дружина. Кайюа був самітник. На межі з аутизмом.

— Я знову ходив до річки, — поділився Ньєман своєю інформацією. — І знайшов сліди гаків, що були вкручені в скелю. Гадаю, убивця скористався методами скелелазіння, щоб витягнути тіло нагору.

Жуано невдоволено поморщився.

— А бодай йому! Я ж теж там лазив…

— Отвори — всередині западини. Убивця закріпив у ній блок, а потім опустився вниз, щоб створити таким чином противагу трупові.

— Чорт забирай!

Обличчя його виражало суміш досади й захоплення. Ньєман усміхнувся.

— Це не моя заслуга: мені підказав свідок. Фанні Феррейра. Справжня профі. — Він підморгнув Жуано. — Та ще й яка краля… Я хочу, щоб ти покопав у цьому напрямку. Склади вичерпний список досвідчених альпіністів і всіх, хто має доступ до такого спорядження.

— Але ж у нас тут таких тисячі!

— Попроси своїх колег допомогти. Попроси Барна. Хто зна, може, з цього щось і вийде. І ще візьмися за очі.

— Очі?

— Ти ж чув, що розповідав медик, хіба ні? Убивця вийняв у жертви очі й зробив це дуже акуратно. Я не маю ані найменшої гадки, що це означає. Може, це якийсь фетишизм. Може, якась особлива форма очищення. Може, ці очі — нагадування для вбивці про якусь сцену, яку бачила жертва. А може, він боявся погляду, який переслідуватиме його все життя. Я не знаю. Усе це доволі туманно, а я страшенно не люблю цієї психологічної каламутини. Я хочу, щоб ти перетрусив місто й зібрав усю інформацію, яка може стосуватися очей.

— Наприклад?

— Наприклад, з’ясуй, чи в цьому університеті або й у цілому місті не траплялося якихось надзвичайних випадків, пов’язаних із цим людським органом. Переглянь протоколи місцевої поліції за останні роки, а також усілякі повідомлення в місцевій пресі. Бійки, у яких когось поранено. Може, випадки знущання над тваринами. Не знаю: шукай сам. Довідайся також, чи в цій місцевості не спостерігається незвичного рівня сліпоти або інших очних захворювань.

— Ви справді думаєте, що я знайду…

— Я нічого не думаю, — зітхнув Ньєман. — Просто шукай.

У кінці проходу поліціянт в однострої раз по раз скоса зиркав на них. Зрештою він покинув свої книжки й зник. Ньєман тихим голосом мовив далі:

— Ще мені потрібно точно знати, як Кайюа провів свої останні тижні. З ким зустрічався, з ким розмовляв. Склади список його телефонних розмов, удома й на роботі. І всіх листів, які він отримував. Можливо, Кайюа знав свого вбивцю. Можливо, навіть призначив йому зустріч там, нагорі.

— А від його дружини ви нічого не дізналися?

Ньєман не відповів.

— Я чув, що з нею непросто, — додав Жуано.

Лейтенант заховав свій блокнот. Обличчя його знову набрало звичного кольору.

— Не знаю, чи слід мені вам це казати… Попри цей понівечений труп… схибнутого вбивцю, який розгулює десь тут…

— Але?

— Але, чорт забирай, я стільки нового дізнаюся поруч із вами!

Ньєман гортав книжку, яку взяв навмання з полиці,— «Топографія і рельєф департаменту Ізер». Він сунув її лейтенантові в руки й промовив:

— Що ж, молися, щоб ми стільки само дізналися про вбивцю.

«Тіло лежить на боці в зігнутій позі. М’язи під шкірою напнуті, як канати. Чорні й фіолетові рани на блідій, подекуди синюватій шкірі».

Повернувшись до аудиторії, де він працював, Ньєман узявся розглядати полароїдні знімки трупа Ремі Кайюа.

«Обличчя жертви. Повіки напіввідтулені над чорними дірками очниць».

Не знявши навіть пальта, комісар сидів і думав про ті страждання, яких довелося зазнати цьому чоловікові. Про жах, який оселився в цьому безневинному містечку. Поліціянт боявся зізнаватися самому собі, що чекає гіршого. Ще одного трупа, можливо. Або ж того, що цей злочин так і залишиться безкарним, а час і страх, замість змусити пам’ятати про нього, зітруть його з людської пам’яті.

«Руки жертви. Вигляд зверху й знизу. Гарні, тонкі пальці, що закінчуються стертими пучками. Не лишають жодних відбитків. Сліди від мотузок на зап’ястках, зернисті, темні, затверділі».

Ньєман, перекинувши стілець, рвучко встав і прихилився до стіни. Переплівши пальці на потилиці, він пригадав власні слова: «Кожен елемент розслідування — це дзеркало. А вбивця ховається десь у «мертвій зоні». Комісара не полишала впевненість, що Кайюа вибрано не випадково. Смерть бібліотекаря була пов’язана з його минулим. З кимось, кого він знав. Або з чимось, що вчинив. Або з таємницею, яку вивідав.