Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— «Цікавий»? Я добре вас почув?

Лікар засопів.

— Той чоловік жив у ізольованому світі, украй суворому світі, у якому його власна особистість розмножувалася. Серед інших людей він, певна річ, намагався вдавати певну гнучкість, але насправді він був буквально одержимий порядком, чіткістю. Кожне його почуття викристалізовувалося в конкретну форму, окрему особистість. Він був людина-армія. Просто таки… захопливий випадок.

— Він був небезпечний?

— Без сумніву.

— І ви його просто відпустили?

На якусь хвилю запала мовчанка, а потім комісар почув у слухавці:

— Знаєте, божевільні на свободі…

— Лікарю, — обірвав його Ньєман, стишивши голос, — цей чоловік був одружений.

— Що ж… мені дуже шкода його дружину.

Поліціянт поклав слухавку. Те, що він виявив, розширило перед ним обрії. І поглибило його тривогу.

Ньєман вирішив здійснити ще один візит.

— Ви мені збрехали!

Софі Кайюа спробувала зачинити двері, але комісар ліктем заблокував їх.

— Чому ви мені не сказали, що ваш чоловік був хворий?

— Хворий?

— Шизофренік. Лікар каже, його треба було тримати в божевільні.

— Мерзото!

Міцно стиснувши губи, вона знову шарпнула двері, але Ньєман без особливих труднощів завадив їй. Попри своє гладко зачісане волосся й розтягнутий светр, ця жінка здавалася йому вродливішою, ніж будь-коли.

— Невже ви не розумієте? — закричав він. — Ми шукаємо вбивцю. Ми шукаємо мотив убивства. Ремі Кайюа міг щось учинити, щось, що пояснювало б його жахливу смерть. Можливо, він сам уже навіть не пам’ятав про цей учинок. Я благаю вас… лише ви можете мені допомогти!

Софі Кайюа дивилася на нього широко розплющеними очима. Її вродливе обличчя зав’язалося у вузол тонких рис, що тріпотіли нервово; бездоганні брови застигли у дивовижному, зворушливому виразі.

— Ви збожеволіли.

— Я мушу знати його минуле…

— Ви збожеволіли.

Жінка тремтіла. Ньєман несамохіть опустив очі. Він скинув поглядом по її ключицях, що випинали під пуловером. Зауважив під шерстяною тканиною перекручену, наче висхлу, бретельку ліфчика. Раптом, мовби щось його підштовхнуло, комісар схопив жінку за руку й відкотив рукав. Мармурову шкіру передпліччя вкривали сині смуги.

— Він вас бив! — скрикнув Ньєман.

Комісар відірвав очі від синців і поглянув на Софі Кайюа.

— Він вас бив! Ваш чоловік був хворий на голову. Йому подобалося завдавати болю. Я в цьому певен. Він скоїв щось погане. Я переконаний, ви підозрюєте, що саме. Ви не сказали мені й десятої частини того, що знаєте!

Жінка плюнула йому в обличчя. Ньєман з несподіванки поточився назад.

Софі скористалася цим, щоб зачинити двері. Ньєман навалився на них знову, але всередині вже почулося клацання замків. Із сусідніх квартир стали визирати стривожені студенти. Поліціянт ударив ногою в одвірок і закричав:

— Я ще повернуся!

Відповіддю йому була тиша.

Гримнувши востаннє кулаком, Ньєман завмер на якусь мить, дослухаючись до глухого відлуння.

Із-за дверей, наче з глибокого підвалу, до нього крізь схлипування донісся жіночий голос: «Ви збожеволіли».

— Я хочу, щоб агент у цивільному ходив за нею по п’ятах. Викличте ще криміналістів із Ґренобля.

— Але… чому Софі Кайюа?

Ньєман поглянув на Барна. Вони були в головній залі будинку ґернонської жандармерії. Капітан мав на собі формений светр — темно-синій із поперечною білою смугою, — у якому був схожий на матроса.

— Ця жінка щось приховує від нас, — пояснив Ньєман.

— Але ж ви не думаєте, що це вона…

— Ні. Але вона не розповідає нам того, що знає.

Барн кивнув, не надто переконаний, і подав Ньєманові до рук грубу картонну теку, наповнену факсами, усілякими документами й шурхітливим копіювальним папером.

— Перші результати загального розслідування, — заявив він. — Наразі радіти особливо нічому.

Незважаючи на гамір і штовханину, що панували в приміщенні, Ньєман узявся на ходу гортати матеріали, поволі просуваючись до окремого кабінету. Він переглянув побіжно цілий стос скопійованих результатів розслідування, проведеного Барном і Вермоном. Попри значну кількість звітів і свідчень, там не було нічого, на що можна було б сперти якусь бодай трохи конструктивну гіпотезу. Дорожні пости, допити, обшуки, розшуки — усе це не дало нічого. Заходячи до кабінету з вікнами на всю стіну, Ньєман лайнувся під ніс. Таке нечуване вбивство в такому малому містечку — комісар просто не міг повірити, що вони досі не натрапили на жоден слід, не знайшли жодної зачіпки.