Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Є припущення? — запитав власник крамниці.

— Я більш ніж певен, що це був Редстоун, — відповів Доул. — У нього знайшли кулон.

Мене знесло хвилею провини, яка раптово накотила. Запаморочилось у голові: «Боже, Боже, — вирували думки. — Я відпустив його».

Я не міг більше витерпіти своєї провини, чіплявся за останню соломинку стьмянілих почуттів до Воррена. Адже завжди вважав, що він не такий, як базікає решта люду.

— Він казав мені, що знайшов кулон, — заперечив я.

— І ти йому повірив? Індіанцеві? — Доул дивився на мене, як на бовдура.

Його зацікавленість справою була викликана насамперед професійним інтересом. Як йому зрозуміти мої власні почуття до Воррена Редстоуна? Я продовжував відчайдушно запинатися:

— Нащо йому вбивати Аріель? Він же навіть не знав її.

— Упевнений, аутопсія дасть відповідь на це питання, — дещо загадково відповів сержант. Він подивився на Гаса так, ніби щось знав.

— Він цього не робив, — моя дитяча свідомість наполягала на своєму.

Аби не здаватися ще більшим дурнем у власних та їхніх очах, а може, щоб хоч якось мене розраяти, Доул розповів подробиці, які може виявити аутопсія.

— А якщо з’ясується, що це не Редстоун? — запитав Гас.

— Тоді Інґдал, — повів плечима Доул.

Почувши це, я відчув неймовірне полегшення. Такий варіант мені подобався більше.

— Та дівчина, з якою був Морріс, — лярва, — прошипів я. — Упевнений, вона збрехала про події тієї ночі.

— Лярва? — Доула потішили мої слова. Він вискалився і зауважив: — Коли шериф їх знайде, я сам подбаю, щоб йому про це повідомили, Френкі.

— Їх знайдуть? — здивувався Голдерсон.

— Їх зараз розшукують, — розповів Доул. — Обоє зникли.

— Але це ще нічого не означає, — зауважив Голдерсон.

— Можливо, але це свідчить не на їхню користь, — Доул поглянув на мене. — Твоєму батькові все це відомо, шериф із ним говорив. Гас також знає.

Я подивився на Гаса: його вираз обличчя підтверджував сержантові слова. Я зліз зі стільця і вийшов з крамнички. Гас пішов слідом.

— Френку, зачекай.

— Я піду додому пішки, — кинув йому через плече, не спиняючи ходи.

Він наздогнав мене:

— А що я мав зробити? Батько попросив мене нічого не розповідати.

— Ти міг мені сказати.

— Я не хотів завдавати ще болісніших ран.

Ми пройшли повз перукарню; крізь відчинені двері долинала трансляція бейсбольного матчу.

— Рано чи пізно ми все одно дізналися б.

— Можливо, пізніше було б краще, Френку. Тобі й так перепала левова пайка кепських новин.

Я не міг погодитися з Гасом. Як би не боліло, а хотілося знати правду. Лютився на батька через те, що він приховував її від нас.

— Він повинен був це мені розповісти.

Гас зупинився, я спинився також. Повернувся і побачив, як він стоїть на моїй тіні і сердито дивиться на мене:

— Думаєш, твоя мати зараз готова все це почути? Господи, Френку, ввімкни мозок. На твого батька нині стільки всього навалилося, май хоч крихту співчуття. Звісно, тобі болить. Ти думаєш, йому не болить? Боже милосердний, — у голосі Гаса звучала відраза. — Хочеш іти додому пішки — вперед!

Він повернувся назад до мотоцикла, я повернув у напрямку домівки. Засунув руки в кишені й брів уздовж головної вулиці міста. Косі промені падали на добре знайому мені місцевість, що тієї миті видавалася геть чужою. Я звернув на вулицю, по якій ми з Джейком тупцяли щодня з вересня по червень, ідучи до школи. Потім минув перехрестя, де стояв будинок Гютенбургів. Саме біля нього минулої зими я, Джейк, Денні О’Кіф та Стів Гютенбург зліпили величезну снігову фортецю, воюючи з братами Брендлі, що мешкали по той бік вулиці. А ось і вулиця Седстоун, і парковка біля пивнички «Роузі», де ми з братом розтрощили фари Інґдаловому «Чорту». Складалося враження, що ці вулиці і спогади належали до інших часів і навіть іншій людині. Я волів би назавжди лишитися за містом з Гасом і ніколи не повертатися. Ще зроду-віку я не почувався таким самотнім та заблудлим.

Я почув гуркіт Гасового мотоцикла ще до того, як він зупинився поряд.

— Стрибай, — Гас кивнув у бік заднього сидіння. — Відвезу тебе додому.

Я не сперечався.

Тієї ночі Еміль Брендт, дід та Ліз роз’їхалися по домівках; Джейк дрімав, а я лежав у ліжку і слухав вітер, який літав поміж дерев за вікном. Злі подуви трясли дерева та згинали гілки. Подумав, що то наближалася гроза, проте грому чутно не було. Я підвівся, підійшов до вікна і поглянув на вулицю. На диво, небо було ясним, його вкривали сотні зірочок, а місяць от-от мав зійти.