Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Так сиділи кілька хвилин у задушливій тиші липневої днини. На блакитному небі не було жодної хмаринки, поля кукурудзи по той бік річки паленіли нефритом. Звіддалік пишніли зелені строкаті пагорби, які нагадували панцир черепахи, а поруч текли жовтуваті води річки Міннесота. Я давно вже звик до насиченого запаху долини, тому майже не помічав аромату чорнозему, що слався під пекучим сонцем. Я знав лише одне: тієї миті все навколо було таким, як колись. Господи, страшенно хотілося вхопитися за це відчуття і не відпускати. І хоча злочинно було так думати, проте я вже не стільки чекав на повернення Аріель, як хотів, аби все повернулося на свої колишні місця.

— Щоразу, коли думаю про Аріель, з’являється таке відчуття, ніби мені вивертають нутрощі. Як думаєш, вона повернеться, Френку?

— Я не знаю.

— Спочатку я теж так думав, проте зараз іншої думки.

— Чому?

— У мене таке відчуття.

— То позбудься його.

— Вона мені сниться.

— Правда?

Я вже був замахнувся, аби пожбурнути камінець, але передумав і запитав у брата:

— Як то воно?

— У цілому, вона щаслива. Коли прокидаюся, мене сповнює приємне відчуття.

— Боже, я теж хочу, щоб вона мені наснилася.

— Ти сказав… — Джейк уже почав був заводити свою мораль про мої слівця, проте він відвів очі вбік, подивився вниз і запитав:

— Френку, а що це там?

Мої очі ковзнули по невеличкій греблі біля паль естакади. Серед коричневих уламків, гілок та листя, принесених річкою, звивалась яскраво-червона смужка. Розгледіти її з берега було важко, проте зверху видно було пречудово. Джейк зостався сидіти, а я підвівся і поліз далі по естакаді. Стояв прямісінько над уламками та гілками, які омивала й ховала у своїх водах жовтувата річка. Ще мить — і я зрозумів, що роздивляюся. Я задихався.

— Френку, що там?

Я не міг підняти очі. Не міг відвести їх убік. Не міг витиснути ні слова.

— Френку?

— Тато. Біжи по тата! Зараз же. Йди! Я буду тут.

Брат підвівся, намагаючись розгледіти, що ж було під естакадою. Я кричав, мов навіжений:

— Не йди сюди! Стій, де стоїш. Дідько, біжи по тата!

Джейк відсахнувся і ледве не впав. Потім повернувся і помчав уздовж колій до нашого кварталу.

Моє тіло лежало без сил. Я впав між балками й пильно дивився вниз на порваний клапоть червоної тканини. У воді шаленіла сукня, а поруч темні води річки намагалися потопити довгу переполохану стрічку золотавого волосся Аріель.

Стояв спекотний тихий день, блакитне небо височіло над залізничним мостом. Я лежав з пошматованим серцем над бездушною річкою.

Знати було значно гірше, ніж не знати.

Незнання дарувало віру. Віру в те, що існували варіанти, яких ми ненароком не помітили. Віру в диво, яке от-от мало статися. Віру, що якось задзвенить телефон, і ми почуємо голос Аріель, і він лунатиме, як спів пташок на світанні.

Знання означало лише смерть. Смерть Аріель, а разом із нею загибель віри і ще чогось, такого непомітного одразу, проте відчутнішого з роками.

Нью-Бремен належав до округу Сіу і, як більшість невеличких містечок, мав власного коронера. Ним був пан Ваель, власник похоронного бюро. Зазвичай діти мого віку не знають подібної інформації, проте, оскільки професія батька частенько підводила його до смертного ложа, я чув, як він розповідав мамі про висновки експертизи, проведеної Ваелем. У світлі подій того літа, пов’язаних з Боббі Коулом і мандрівником, ця загадкова особа стала для мене ще ближчою.

Він був високий та сивий. Частенько під час розмови ненавмисно погладжував вуса. Говорив повільно й обачно, розмірковуючи над кожним словом. І хоча така манера спілкування видавалася мені жахіттям, я вважав його людиною доброю.

Мені заборонили перебувати біля річки, коли тіло Аріель витягували з води, перш ніж відвезти до похоронного бюро пана Ваеля. Тато бачив усе на власні очі, проте жодного разу про те не розповідав. Того літа я сотні разів намагався уявити собі, як усе було. Це переслідувало мене. Переслідувала не сама загибель Аріель, що й досі була оповита таємницею, а те, як тато і чоловіки піднімали тіло, те, як воно відпочивало на чистенькому, м’якому ліжку оббитої атласом труни в похоронному бюро пана Ваеля. Зараз я знаю, що таке смерть на воді і який вигляд має тіло після трьох днів у річці, як воно розкладається — розповідати те зайве. Але в дитинстві сестра ввижалася мені такою, як я бачив її востаннє: красива червона сукня, довге, охайно зачесане золотаве волосся, на якому пишніла прикраса з перлами, золотий кулон, що ніжно обвивав її шию, і золотий годинник на зап’ясті. В очах сяяло щастя, коли юрба аплодувала її шедевру під час святкування Дня Незалежності в Лютеранському парку.