Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Коли Джейк запитав, що саме я побачив у темних водах річки під естакадою, я зобразив йому Аріель красивою. Ніби вона стояла собі там, а літній вітерець легенько гойдав її волосся та сукню. Така відповідь його цілковито задовольняла й навіть утішала. Коли брат виріс, я так і не наважився запитати, чи розуміє він зараз огидну правду про тіло Аріель, від якої я втікаю і нині.

Дім оповила моторошна тиша. Мама оніміла, вона лише плакала. Штори в будинку опустили, і його затягла цілодобова темрява. Мати й раніше не звертала особливої уваги на хатні справи, а зараз про них і не йшлося. Вона не підходила до плити, не влаштовувала прибирання, лише сиділа в чорній тиші вітальні. Порожня плоть із очима, яку полишив дух. Було відчуття, ніби я втратив не лише сестру, а й маму.

Дід та Ліз щодня зоставалися подовгу з нами. Ліз узяла на себе приготування їжі та телефонні дзвінки. Люди все ще дзвонили і заходили до нас, несли з собою співчуття, трохи теплих слів та домашні страви. Кухня поступово перетворювалася на якусь чудернацьку кав’ярню. Еміль Брендт складав мамі компанію, проте і його не вистачало, аби витягти її з провалля.

Від миті, коли тато стояв позад мене на естакаді й побачив унизу те ж, що і я, його годі було впізнати. Тоді він повернувся до мене і кинув:

— Ходімо, Френку, — так, ніби то було щось неприємне та огидне, що ліпше просто проігнорувати.

Дорогою додому він не промовив ні слова. Лише коли завів мене в кімнату, попросив:

— Нічого не кажи мамі, Френку. Жодного слова, поки ми не знатимемо напевне.

Обличчя батька було бліде й заклякле, наче з воску. Я знав: він був більш ніж упевнений у тому, що ми обоє побачили. Він залишив мене самого і спустився вниз. Щось гукнув дідові, ляснули двері. Я підійшов до вікна. Моє серце було вже добряче пошматоване, проте воно боліло ще дужче, коли я дивився, як тато повертається до естакади.

Наступні дні зробили Джейка відлюдькуватим, він сидів у нашій спальні і майже не виходив надвір. Смерть Аріель підкосила й мене; я міг розплакатися будь-якої миті — такою була моя реакція. Джейк реагував люттю. Він лежав на ліжку і щось обдумував. Коли я намагався з ним заговорити, брат ледве стримувався, щоб не вдарити мене. Він також плакав, але то були геть інші сльози, які Джейк утирав кулаками. Його злість виливалася на всіх і все, але найбільше гніву дісталося Господу. Вечірня молитва була буденною справою, проте після трагедії з Аріель Джейк відмовився молитися і ніколи не вклонявся за столом. Батько не звертав на це уваги. На його плечі звалилося й так забагато, тому було вирішено дати Джейкові та Богу час розібратися між собою. Якось я намагався привести брата до тями, проте у відповідь отримав лише:

— Д-д-дай мені спокій.

Мені урвався терпець, і я крикнув йому у відповідь:

— Чого ти злишся на мене? Я не в-в-вбивав Аріель!

— Однак хтось убив, — підвівши погляд, прошипів брат. Його слова звучали, як загроза.

Моїм вибором було викинути з голови цей варіант. У моїй уяві Аріель просто хильнула зайвого під час вечірки, забрела в річку і потонула. Вона ж майже не вміла плавати. Безсумнівно, її смерть буда страхітливою, але це був нещасний випадок, а нещасні випадки трапляються з найкращими представниками людства. Принаймні так я собі постійно повторював. Поглянувши на ті події з висоти теперішнього віку, я збагнув, чого боявся насправді. Мене лякало, що її загибель — це не випадковість, і я відпустив людину, яка, найімовірніше, завдала сестрі шкоди. Боже милостивий, я не знав, як далі з тим жити.

Навіть після того, як Джейк іще раз тицьнув мені цим у вічі, я продовжував дурити себе. Але Гас та Доул таки розкрили мені очі.

Гас мовчки був весь час поряд із нами. Після смерті Аріель він часто заходив до будинку, проте завжди оминав вітальню. Та кімната перетворилась на печеру, де кочегарила мати. Гас розмовляв з татом на кухні, разом вони споживали страви, приготовані Ліз. Татові парафіяни й сусіди продовжували нас підтримувати. Мені ввижалося, що Гас був посланцем, довіреною особою, яка виконувала всілякі доручення та завдання, аби хоч якось полегшити татову ношу.

У суботу ввечері Гас знайшов мене на подвір’ї. Я був сам і копирсався палицею в мурашнику. Він стояв поруч і разом зі мною дивився на шаленство комах:

— Як ти, Джейку?

— Ніби нічого, — я спостерігав, як мурашки безтямно повзають поміж руїн.

— Майже не бачив тебе останніми днями.

— Спекотно, — такою була моя відповідь. Та, правду кажучи, мені нікого не хотілося бачити. Я дуже сумував за Аріель, біль обпікав душу. Нічого не відчував, окрім порожнечі, і боявся, що будь-якої миті сльози хлинуть рікою. Мені не хотілося, щоб хтось побачив мене таким.