Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Я цілковито виснажився і вимок до нитки. Зупинився під мостом біля естакади. Саме на тому місці, де лежав мандрівник, а Редстоун сидів поруч. Легені вистрибували з грудей, у боці штрикало. Берег річки блищав від дощу. Серед бруду я побачив чоловіків, які бігли по коліях, переслідуючи втікача. Чулися їхні голоси, люто ревів вітер, а вода, що лилася з неба, змішувала все це в якийсь суцільний незрозумілий гул. Я звів догори очі, як колись Воррен Редстоун, коли ми з братом шпигували за ним поміж балок. І саме там зустрівся поглядом з індіанцем: він уважно спостерігав за мною.

Воррен не рухався. Не промовив ані слова. Він просто лежав на естакаді і дивився на мене своїми старими, карими, стомленими очима. Два камінці, які несла льодовикова річка ще десятки тисяч років тому. Річка, що носила, як і він, ім’я Воррен.

Я пам’ятав, що він сказав Джейкові під час першої зустрічі. Колії нагадували річку — річку зі сталі, яка завжди там, але завжди тече. І я зрозумів, що річка, якою він хотів пливти, була зовсім не з води.

Я підвівся, ще раз поглянув на Воррена між балками естакади, а він подивився на мене. Я вийшов з укриття, довго брів берегом і спостерігав, як Редстоун швидко перестрибує між балок. Він схилив голову й рухався уважно та обережно, аби не перечепитися. Ще раз поглянув на мене, намагаючись пересвідчитися щодо моїх планів. І тікав далі.

Востаннє я бачив, як він перетнув естакаду і зник за пеленою зливи.

Поки поліцейські прочесавши й інший берег річки, завершували пошук поблизу залізниці, слід Воррена Редстоуна вже давно прохолов. Я так і не сказав, що бачив його. Та і як я міг пояснити те, чого й сам не розумів? Моє серце наказало вчинити геть інакше, ніж наполягав розум. Що зроблено, те зроблено. Я поклав на себе важкезний тягар, який на тлі всього, що відбувалося навколо, з’їдав мене живцем.

Під час зливи прочесали обидва береги річки, починаючи з парку Сіблі аж до естакади, але так нікого і не знайшли. Шериф та поліцейські також обшукали підвал О’Кіфів, де мешкав Редстоун. Вони намагалися знайти хоч якусь дрібничку, яка довеа б причетність Воррена до зникнення Аріель, але повернулися з порожніми руками. Ґреґор сказав, що всі прилеглі містечка знають про втечу, і, щойно Редстоуна спіймають, він повідомить нас. Тим часом пошуки Аріель тривали.

Джуді Кляйншмідт підтвердила слова Морріса Інґдала, підкріпивши його цілковите алібі. Молодика відпустили з відділка, де він гостював упродовж кількох годин. Шериф зізнався, що віри в Інґдалові слова та свідчення дівчини він не мав, проте за цих обставин не лишалося нічого іншого, як його відпустити. Особливо враховуючи той факт, що серед речей Редстоуна знайшли кулон.

Увечері жителям містечка вже була пречудово відома наша ситуація. Дід з дружиною приїхали до нас. Ліз одразу взялася за приготування їжі. Еміль Брендт поїхав додому, проте потім повернувся, бо чекати самому йому здавалося нестерпним. Його привіз Карл, який не мав спокою в нашій присутності. Оскільки наша родина була незаможна, зазвичай він швиденько вшивався звідси. Дощ не вщухав, сіре небо поступово тьмяніло. Дорослі сиділи у вітальні, а ми з братом — на ґанку. Ми не говорили — дивилися на дощ, який щосили бив по деревах.

Плин часу в будинку Драмів тієї ночі змінився. Кожна мить нагадувала терези: на одній чаші — абсолютна віра в краще, а на другій — нестерпне очікування найгіршого. Тато радив молитися. Він молився багато і відчайдушно, молився сам, молився з нами. Я та Джейк іноді молилися з ним. Мама жодного разу до нас не приєдналася, вона безпорадно сиділа й мовчки дивилася поперед себе. Часом її очі скаженіли, але потім знову згасали.

У четвер уранці почали приходити сусіди і татові парафіяни. Вони завітали до нас, аби підтримати й запропонувати свою допомогу. Хтось приносив печеню, хтось домашній хліб чи пиріг. Маму звільнили від кухні. Дід та Ліз приїхали до нас рано. Ліз готувала сніданок з продуктів, що їх нам люб’язно приносили. Вона чудово вправлялася на кухні, і того тривожного дня її дар був для нас невеличким дивом. Дід зустрічав людей біля дверей і щиро дякував від імені батьків. Батько був поруч із мамою, яка не виходила з вітальні, Еміль сидів із нею.

З Манкейто завітав голова методистської громади — пан Конрад Стефанс, і запропонував провести служби замість тата. Батько подякував і пообіцяв обдумати його пропозицію.

Мотоцикл Гаса час від часу мелькав за вікном. Він то приїжджав, то кудись зникав. Гас постійно підтримував зв’язок з Доулом, який з головою занурився в пошуки Аріель. Сержант кілька разів приїздив до батька, вони щось тихо обговорювали, а потім він їхав далі. Решта так і сиділа в цілковитому невіданні. Як я дізнався пізніше, Доул розповідав татові інформацію, яку вдалося зібрати помічникам шерифа та поліції. Схожих на сестру дівчат бачили в чоловічій компанії в одному з барів, хтось стверджував, що її помітили біля міста Мортон, а деякі навіть бачили Аріель на зупинці в містечку Редвуд-Фоллз.