Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Усі ці неприємні випадковості — це тупо, — сказав він кошеняті. — Це завжди дуже тупо. А ми з тобою будемо тепер жити разом. Чекатимемо, доки вона повернеться, якщо таке взагалі буде. Що скажеш, пухнастику?

Перш ніж лягти спати, Данґлар зупинився біля телефона і завагався, чи не попередити Адамберґа. Зрадити Каміллу або зрадити Адамберґа. Він довго міркував про темні двері цієї альтернативи.

Доки Адамберґ поспіхом одягався, щоб побігти за Каміллою, дівчина ставила йому цілу низку запитань — відколи він її знає, чому не розповідав про неї, чи він з нею спав, чи кохав її, про що він думає, чому біжить за нею, коли повернеться, чому не залишиться, вона не хотіла бути сама. В Адамберґа від них паморочилася голова, тому він на жодне не зміг відповісти. Він залишив дівчину в квартирі, знаючи, що вона нікуди не подінеться, доки він повернеться, і все одно ставитиме свої запитання. Випадок з Каміллою був набагато складнішим, бо Камілла не боялася самотності. Вона настільки не боялася її, що, зіткнувшись з найдрібнішими проблемами, знову зривалася в нову подорож.

Адамберґ швидко крокував вулицями у великому плащі нормандця. У нього мерзли руки. Він добре знав Каміллу. Вона втече, і швидко. Коли Камілла мала намір змінити атмосферу, зупинити її було не легше, ніж зловити надуту гелієм кульку, ніж упіймати її матір, Королеву Матільду, коли та пірнала в океан. Камілла мандрувала своїми власними широтами, де перебивалася випадковими заробітками, вислизаючи із незграбно переплетених шляхів. У цю саму мить вона мала взувати черевики, упаковувати синтезатор, закривати футляр з інструментами. Камілла дуже покладалася на цей футляр, за допомогою якого заробляла на життя, покладалася значно більше, ніж на самого Адамберґа, і це заслужено.

Адамберґ повернув на розі вулиці й підвів очі до вікон її помешкання. Темно. Важко дихаючи, комісар усівся на капот якоїсь машини і схрестив руки на животі. Камілла не заходила до себе і, можливо, зникне, так і не повертаючись. Так воно і бувало, коли Камілла вирушала в мандри. І хтозна, коли він тепер побачить її. Може, через п'ять років, може, через десять, а може, й ніколи.

Пригнічений Адамберґ повільним кроком повернувся до себе. Якби сіяч не панував у його думках, такого б не трапилося. Втомлений, він мовчки впав на своє ліжко, доки схвильована дівчина знову бралася ставити свої запитання.

— Будь ласка, замовкни, — сказав він.

— Це не моя провина, — обурилася вона.

— Це моя провина, — відповів Адамберґ, заплющуючи очі. — Але замовкни або забирайся геть.

— Тобі байдуже?

— Мені до всього байдуже.

О дев'ятій ранку трохи знервований Данґлар зайшов у кабінет Адамберґа. Він чудово знав, що абсолютно ніщо не здатне виправити легковажну натуру комісара, нітрохи не пов'язану з реальністю. Адамберґ сидів за столом і гортав стос газет із жахливими заголовками, однак це його, здається, не надто хвилювало. Його обличчя було, як і завжди, спокійним, хіба що, можливо, трішки більше замисленим.

— Розмальовано вісімнадцять тисяч будинків, — сказав Данґлар, кладучи йому звіт на стіл.

— Гаразд, Данґларе.

Данґлар мовчки стояв на місці.

— Учора там, на майдані, я майже впіймав того типа, — трохи згаслим голосом сказав Адамберґ.

— Сіяча? — вражено запитав Данґлар.

— Так, сіяча власною персоною. Але він вислизнув від мене. Все вислизає від мене, Данґларе, — додав він, підвівши очі й на мить перетнувшись поглядом із заступником.

— Ви щось побачили?

— Ні, насправді нічого.

— Нічого? Як же ви можете говорити, що майже впіймали його?

— Я відчув його.

— Що ви відчули?

— Не знаю, Данґларе.

Данґлар утримався від коментарів і вважав за краще лишити Адамберґа самого, коли той рушав на свої непевні території і гуляв болотистим узбережжям, де вода з'єднувалася з землею. Він пішов аж до головного входу, щоб зателефонувати Каміллі, долаючи соромливе відчуття, ніби він шпигун, що проник у відділок.

— Ти можеш піти туди, — тихо сказав Данґлар. — Він тут, і роботи в нього хоч греблю гати.

— Дякую, Адріане. До побачення.

— До побачення, Камілло.

Данґлар із сумом поклав слухавку і повернувся за свій стіл. Механічно увімкнув комп'ютер, який надто радісно дзижчав, відлунюючи в його похмурих думках. Ох, цей комп'ютер. До всього йому байдуже. За півтори години він побачив, як Адамберґ швидким кроком пройшов повз нього. Він знову зателефонував Каміллі, щоб попередити про можливий візит. Але Камілла вже вирушила у мандри.