Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Тікай, Камілло.

Я роблю, що можу. Камілла схопила свою куртку, рюкзак, помітила загублене кошеня на диванчику і забрала його також. Почула, як дівчина щось казала і запитувала. Тікати, негайно. Каміла злетіла вниз сходами і довго бігла вулицею. Важко дихаючи, вона зупинилася біля порожнього скверу, перелізла через Грати і впала на лавку. Вона притиснула ноги до себе, обхопивши руками коліна. Свердло, встромлене в чоло, потихеньку зникало.

Біля неї сів юнак з фарбованим волоссям.

— Так не годиться, — м'яко сказав він.

Він поцілував її у скроню і мовчки пішов геть.

Данґлар ще не спав, коли хтось тихо постукав у його двері після опівночі. Він сидів у майці перед телевізором і пив пиво. На екран він не дивився, бо знову і знову гортав записи про сіяча чуми та його жертв. Це не може бути випадковістю. Цей тип обрав їх, отже, має бути хоча б якийсь зв'язок. Він годинами опитував родини загиблих у пошуках хоча б найменшої точки перетину і тепер переглядав свої записи в надії знайти ключ до розгадки.

Наскільки Данґлар був елегантним удень, настільки ж неохайним був увечері. Вдома він носив домашній одяг — як і його батько, коли сам Данґлар був ще дитиною — грубі вельветові штани і майку. Обличчя його було неголеним. Усі п'ятеро дітей уже спали, і Данґлар прослизнув довгим коридором, щоб відчинити двері. Він гадав, що побачить Адамберґа, а натомість прямо на сходовому майданчику перед ним постала донька Королеви Матільди — напружена, трохи задихана і з кошеням під пахвою.

— Я розбудила тебе, Адріане? — запитала Камілла.

Данґлар похитав головою і жестом запропонував їй тихо йти за ним. Камілла не запитала у Данґлара, чи нема зараз у нього вдома якоїсь дівчини, і втомлено сіла на пошарпаний диван. При світлі лампи Данґлар побачив, що молода жінка плакала. Не сказавши ні слова, він вимкнув телевізор, відкрив пляшку з пивом і простягнув їй.

Камілла одразу ж випила половину.

— Усе кепсько, Адріане, — видихнула вона, відставляючи пляшку.

— Адамберґ?

— Так. Погано ми з ним почали.

Камілла допила своє пиво. Данґлар знав, як це: коли ти плачеш, необхідно відновлювати кількість рідини, що випарувалася. Він нахилився до підніжжя крісла, де стояв недавно початий ящик, і приготував другу пляшку, яку підсунув до Камілли низьким гладеньким столиком, як підсовують першу шашку на початку гри.

— Існують різні поля, Адріане, — сказала Камілла, простягаючи руку за пляшкою. — Свої, які ти доглядаєш, і інші, на які ходиш гуляти. Багато на що там можна натрапити — люцерну, ріпак, льон, пшеницю, а бувають ще поля під паром [31] Пар — поле, на якому протягом певного періоду не вирощують сільськогосподарських культур і утримують його в чистому від бур'янів стані. чи порослі кропивою. Я ніколи не підходжу до кропиви, Адріане, ніколи не рву її. Розумієш, вона не для мене, як і все решта.

Камілла опустила руку і всміхнулася.

— Але раптом ти випадково оступаєшся вбік, і вона обпікає тебе, хоч ти цього й не хочеш.

— Тобі боляче?

— Нічого, минеться.

Вона взяла другу пляшку і добряче ковтнула — значно повільніше. Данґлар за нею спостерігав. Камілла була дуже схожою на свою матір, Королеву Матільду. Від неї вона успадкувала квадратну щелепу, тонку шию і трішки зігнутий ніс. Але в Камілли була дуже світла шкіра і досі дитячі вуста, які відрізнялися від переможної усмішки Матільди. Вони з хвильку помовчали, і Камілла допила другу пляшку.

— Ти кохаєш його? — запитав Данґлар.

Камілла поклала руки на коліна і зосереджено роздивлялася зелену пляшечку, що стояла на низькому столику.

— Це надто небезпечно, — м'яко відповіла вона, похитавши головою.

— Знаєш, Камілло, того дня, коли Бог створював Адамберґа, у нього була дуже важка ніч.

— Ні, — відповіла Камілла, підводячи очі, — я не знала цього.

— Саме так. Мало того, що Він погано спав, Йому ще й глини забракло. Тоді Він легковажно постукав у двері до свого Колеги, щоб позичити у нього трохи матеріалу.

— Хочеш сказати... Колеги знизу?

— Звісно. А той дуже зрадів несподіваній можливості і швиденько знайшов для Бога все необхідне. Ну а Бог, змучений ніччю без сну, все необдумано перемішав. З цього тіста він і зліпив Адамберґа. Це був дуже особливий день.

— Я була не в курсі.