Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Дівчина почувалася заклопотаною, ще й з цим кошенятком під рукою. Воно годинами йшло за нею по вулиці. Камілла погладила його, а тоді лишила, потім тікала, однак кошеня вперто йшло слідом за нею, незграбно стрибаючи, щоб наздогнати. Камілла перетнула сквер, аби швидше втекти від нього.

Вона залишила його біля дверей, доки вечеряла, а потім знову знайшла на сходовому майданчику, коли виходила. Сміливе кошеня й далі переслідувало її, прямуючи до своєї мети. Коли Камілла підійшла до будинку Адамберґа, втомившись змагатися з твариною, яка її обрала, і гадки не маючи, що з нею робити, вона підняла малого і поклала під руку. Це була звичайнісінька біло-сіра кулька, легенька, наче мильна бульбашка, з ідеально круглими блакитними очима.

О десятій годині п'ять хвилин Камілла відчинила двері, що їх Адамберґ практично ніколи не замикав, і не побачила нікого ні у вітальні, ні на кухні. З посуду в раковині стікала вода, і Камілла подумала, що Жан-Батіст заснув, очікуючи на неї. Вона може прилягти поруч, не порушуючи його сну, дуже важливого в період напружених розслідувань, і покласти на ніч голову йому на живіт. Вона зняла свій рюкзак і куртку, посадила кошеня на диванчик і зайшла у спальню, рухаючись максимально тихо.

Жан-Батіст не спав у темній кімнаті. Камілла побачила його голу спину, що смаглявою плямою виділялася на тлі білих простирадл. Їй знадобилася мить, аби збагнути, що він кохався з якоюсь дівчиною.

Пекучий біль пронизав її чоло — так, наче між очі потрапив артилерійський снаряд. І на якусь часточку секунди їй здалося, що вона більше ніколи і нічого не побачить. Її ноги підкосилися, і вона впала у напівтемряві на дерев'яну скриню, яка слугувала для всього — цього вечора на ній лежали речі дівчини. Перед нею, не знаючи нічого про її мовчазну присутність, рухалися два тіла. Камілла тупо дивилася на них. Вона бачила жести Жана-Батіста і впізнавала їх один за одним, рух за рухом. Біль, наче розжарене свердло, увійшов їй межи очі, тому вона заплющила їх. Жорстока сцена, звичайна сцена. Рана і банальність. Камілла опустила погляд. Не плач, Камілло.

Вона вперто розглядала підлогу, не зводячи очей на тіла на ліжку.

Тікай, Камілло. Мерщій тікай і довго не вертайся. Cito, longe, tarde.

Камілла спробувала поворухнутися, однак відчула, що ноги не тримають її. Вона ще нижче опустила погляд і повністю зосередилася на кінчиках власних ніг. На чорних шкіряних черевиках — на квадратних носках, бічній застібці, складках, посірілих від пилу, каблуках, трохи перекошених від довгої ходьби.

Черевики, Камілло, дивися на черевики.

Я і дивлюся на них.

Як добре, що вона не роззулася. Боса і беззахисна, вона б не змогла втекти ось так одразу. Можливо, вона б лишилася, прибита до цієї скрині, зі своїм свердлом у лобі. То свердло для бетону, не для дерева. Дивися на черевики, бо вони в тебе є. Уважно дивися на них. І біжи, Камілло.

Але ще надто рано. Ноги, наче спущені прапори, лежали на скрині. Не підводь голову, не дивися.

Звісно ж, вона знала. Завжди було саме так. У нього завжди були дівчата, багато інших дівчат, на різний час — це вже залежало від їхньої витривалості. Адамберґ не розривав стосунків, аж доки ті не вичерпаються самі собою. Звісно, вони завжди були, ці дівчата, що плавали, наче русалки вздовж берегів ріки. «Вони мене зворушують», — лаконічно пояснював Жан-Батіст. Так, Камілла все знала про моменти затьмарення і туманні часи, які майоріли десь там, на віддалі. Одного разу вона повернула назад і віддалилася. Вона забула про Жана-Батіста і його надміру залюднені береги, про світ буремних драм, які болісно близько зачіпали її. Вона віддалилася на роки і поховала Адамберґа з усією шаною, як ховають тих, кого дуже любили.

Аж доки минулого літа він не вийшов з-за рогу вулиці, і її пам'ять, наче вправний ілюзіоніст, не оживила його у всій недоторканній чистоті. Вона поверталася до нього кінчиком черевика — одна нога всередині, друга зовні — пробуючи на дотик і дуже часто вагаючись, чиї обійми їй обрати — свободи чи Жана-Батіста. Аж до цього вечора, коли несподіваний удар угатив їй цвяха у чоло. Всього-на-всього переплутав день. Жан-Батіст ніколи не був надто точним у датах.

Доки вона роздивлялася черевики, до ніг поверталася сила.

Рухи на ліжку згасали. Камілла дуже тихо підвелася і обійшла скриню. Вона вже виходила крізь двері, коли дівчина піднялася і закричала.

Камілла почула гарячковий шум тіл, Жан-Батіст одним стрибком скочив на ноги і гукнув її на ім'я.