Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Міліція! Відділ убивств! Клич начальство, бо припаяю за перешкоджання… Насидишся в мене!

Начальник примчався сам. Видать, совість нечиста, бо ця порода бюрократів зазвичай посилає на лінію вогню когось із підлеглих. Це вже був не чмур, це риба крупніша. Відставник — і то, як мінімум, штабний. А може, й з політуправління. Проте й йому я не дав навіть рота роззявити.

— У вас що — режимний об’єкт чи прохідний двір? То повії через паркан шастають, як до себе додому, то раніше судимі на роботу влаштовуються, як у колгосп — без усякої перевірки. А завтра сюди кореспондент радіо „Свобода“ пролізе і на увесь світ ославить. Ви знаєте, що у продуктовому розподільнику було?

— Н-н-ні…

— Радіо слухати треба. Ворожі голоси маю на увазі. З’явився один такий, мовляв, від Петра Івановича. Документів не пред’явив, подзвонити не здогадалися. Отоварили його, а потім з’ясувалось: у нього мікрофон у ґудзику був! Все записав! На весь світ ославив!

Я нарешті відіпхнув від себе чмура, котрого все ще тримав за шкірки. Він приземлився, щоправда, недосить вдало, бо повз стілець. Але на такі дрібниці начальник навіть не звернув увагу.

Він лише вичавив з себе:

— Пройдемо до мене… будь ласка.

В кабінеті я представився за всією формою, показав своє посвідчення і, стишивши голос, довірливо поінформував:

— Справа, як ви розумієте, не в цьому придурку на прохідній і навіть не в баришнях у чоловічій сауні. Йдеться про речі серйозніші. Ми ж розуміємо рівень вашої установи і тих, хто тут проводить час. Люди приходять натомлені, у своєму колі їм хочеться розслабитися. Це ясно. Але зрозуміло й інше: ніхто зі сторонніх не повинен чути деяких розмов.

— М-м-ми розуміємо. Товаришу капітан, ми працюємо! Ми дотримуємося!

— Тоді чому ж у вас такі кадрові недоробки, щоб не сказати — недбалості?

— Ви маєте на увазі…

— Отого подавальника, котрий однією рукою ловив м’ячі, а другою, перепрошую, залазив декому під спідницю. І чим це закінчилося?

— Ну, ми ж, товаришу капітан, так би мовити, виявили, пресікли. Повідомили… Його ж, наскільки я знаю, ваші колеги взяли в розробку.

— Взяли. На вашу, до речі, біду. Бо якби дехто (не будемо зараз конкретизувати, хто саме) був уважнішим, коли брав цього типа на роботу, ми би з вами зараз не розмовляли. Адже там не тільки шантаж з порнографією, а й прихована судимість.

— Та ви що! Та я їм! Оцим, котрі в кадрах! Пороз’їдали пики, ширші сідниць, блатна банда! Так мене підставити!

— Святі слова, товаришу начальник, святі слова. Дехто з ваших людей не розуміє всієї відповідальності… Сьогодні беруть на роботу колишнього неповнолітнього сексуального збоченця, а завтра… ні, боронь Боже, я не хочу нікого лякати… сюди прийде хтось, пошлеться на Петра Івановича і повториться історія з розподільником. А то ще гірше — ви в Москві в ресторані „Пекін“ бували?

— Регулярно, коли вчився в академії. Нам шеф-кухар таку качку по-пекінськи готував — і кісточок не лишалося! А головне — сам виносив і розрізав, бо то цілий ритуал!

— Ото нікому більше про це не розказуйте. Бо вашого приятеля шеф-кухаря пов’язало кадебе. Виявився китайським шпигуном! Сподіваюся, ви в його присутності язика не розпускали, як дехто з московських клієнтів?

На якусь мить мені навіть стало шкода цього відставника, точніше, я злякався, що він зараз гигнеться з переляку — і на цьому настане кінець і моїй міліцейській кар’єрі. Проте, начальник оговтався:

— Що ви порадите, товаришу капітан? Кадровиків я, звичайно, вижену. Обох. Хоча це й обійдеться мені у пару неприємностей.

— Старого дурня на прохідній теж женіть. Посадіть когось молодшого і кмітливішого. Бо сьогодні він обгавкав старшого інспектора кримінального розшуку, а завтра пошле… самі здогадуєтеся, кого.

— А що, той, на кого ви натякаєте, теж любить теніс?

— Ні, він, як і раніше, ганяє голубів у себе на Десятинній, а от його дочка-студентка, кажуть… після відпочинку в Болгарії дуже зацікавилася.

Від автора:

В даному випадку Сирота говорив чистісіньку правду. Любов до голубів була чи не єдиною людською слабкістю всесильного Ве-Ве Щербицького. Його голубник у дворі на вулиці Десятинній, там, де зараз посольство Великобританії, вважався найкращим у Києві. І єдині люди, хто в ті часи обожнював компартійного українського лідера щиро і безкорисливо, — київські любителі голубів. Хоча б тому, що він заборонив руйнувати голубники в столиці.