Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Коли труну з тілом Щербицького винесли з клубу Ради Міністрів, що на нинішній Інститутській, невтішні голубівники випустили в київське небо сотні своїх крилатих улюбленців.

Апологети покійного стверджують, що Ве-Ве зробив для України так багато, як ніхто з його попередників. Я згоден. З єдиним уточненням: Щербицький справді багато зробив для республіки як адміністративної одиниці СРСР. А власне для України він не зробив нічого доброго. І навіть у особистій трагедії мого друга Олекси Сироти, яка відбулася непоміченою на тлі великих державних справ того часу, є частка вини великого друга київських голубівників В. В. Щербицького. Та про це згодом.

Олекса Сирота:

Обізнаність директора корту в номенклатурному політесі не поступалася його поінформованості в тонкощах китайської кухні. Тому ми швидко знайшли спільну мову і я одержав можливість займатися своїми справами, а він — впевненість, що найгірше вже минулося.

Спочатку ми обійшли всю територію і уважно занотували місця ймовірного проникнення на корт сторонніх. Або ж, за термінологією чмура — „дикунів“. Потім оглянули всі підсобні приміщення, не минаючи жодного. Спосіб примітивний, але, як не дивно, це краще, аніж одразу припертися в ту кімнату, яка тебе цікавить.

Робоче місце Музиканта було саме таким, яким я його собі уявляв. Якісь незрозумілі мені пристосування на великому верстаку — напевне, для ремонту отих самих ракеток. Скрізь лежали котушки різних розмірів, на яких була намотана товстюща жилка, здатна, як на мене, витримати навіть бегемота. Потім здогадався, що це не для риболовлі, однак ввічливо перепитав майстра:

— Так оце для ракеток?

— Для ракеток.

— І що, навіть оце рветься?

— Рветься, — Музикант, здається, не поспішав вступати зі мною в довірливу бесіду. Але я вів своєї:

— Отака товста?

— Отака.

— То це ж як треба бабахнути!

— Щоб порвати — розуму не треба. І м’яч теж не з тіста.

— І часто рвуться?

— Щодня.

— Спасибі за пояснення. До речі, товаришу директор, скільки коштує отака от ракетка?

Я навіть повернувся до Музиканта спиною, мовляв, більше, голубчику, ти мене не цікавиш. Ти для мене взагалі номер вісім. Не хочеш говорити — ну і чорт з тобою. Директор тим часом старанно добирав слова для пояснення:

— Розумієте, товаришу капітан, у нас на корті грають переважно імпортними… Те, що ви бачили в „Динамо“ — маю на увазі магазин на Хрещатику — то, знаєте, несолідно. Некондиційний товар. Ну, а наші постійні відвідувачі, знаєте, мають можливість…

— Здогадуюсь. Привезти з-за кордону, наприклад. Кожному своє: хто джинси тягне, хто ракетки.

— Ні, чому ж, необов’язково. Можна і в „Берізці“… ой, я знову щось не те сказав. Маю на увазі — через спорткомітет. Їм там виділяють фонди, знаєте. Для класного інвентарю.

— Джерела надходження мене особисто не цікавлять. По цьому інші служби працюють. Я про ціну цього вашого інвентарю питав.

— Дорога, товаришу капітан, дуже дорого.

— Оце я і мав на увазі. Цінний інвентар, товаришу директор, а як зберігається? Де сейфи? Де хоча б грати на вікнах? А двері? Що це таке? Це куди? У майстерню з матеріальними цінностями чи до сортиру на станції Погребище? Оцей громадянин — скільки він одержує? Зарплату міністра? Ану, як завтра хоч одна оця чортова мандоліна пропаде — хто буде розплачуватися, майстер?

Краєм ока бачу — обличчя Музиканта наливається кров’ю. Навіть вуха почервоніли. Нічого-нічого, це тобі корисно. Нехай інші перед тобою вистрибують і в очі заглядають! По імені та по-батькові кличуть, гроші в кишеню халата твого брудного запихають. А я тебе по робітничо-селянському.

— Отже так, товаришу директор: або ви за три дні доводите цей бардак до нормативного стану, або отого… як його прізвище?.. Та чорт із ним, одне слово — матеріально відповідального — будемо притягати.

При слові „отого“ я зневажливо тицьнув великим пальцем правої руки собі за спину, навіть не озираючись. Подіяло! Аж засичав. І зубами скреготнув. А я вже відверто витирав об нього ноги:

— А це ще що за гоп зі смиком? Електроплитка тут для чого? Для пожежної інспекції? Що, давно нічого не горіло?

— Та він тут у нас, знаєте, трави варить.

— Які трави, для чаю?

— Та ні, знаєте, лікарські різні. Від травм, якщо хтось, не дай Боже…

— А патент на лікування у нього є? Чи хоча б диплом факультету спортивної медицини? Підсудне діло, товаришу директор, підсудне діло. Може, він тут у вас ще й на картах „далеку дорогу і казенний дім“ віщує за помірну плату? Бо і на це хобі стаття є.