Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Навіть якби так сталось і все відбулося б салютом над цвинтарем і спаленою машиною, то все одно спочатку про цих кулібіних казали б: щось я таких не пригадую, а потім: ми впевнені, що таких працівників у нас ніколи не було. Ви щось наплутали.

— А дитина?

— Яка дитина? Ах, цієї… ну, на щастя, вона ще маленька, нічого не розуміє. Ви здогадуєтесь, які черги у райвиконкомах на усиновлення? От і у нашій організації є чимало порядних працівників, котрі мріють про щастя батьківства.

— Я зворушений, Миколо Орестовичу. А Фелікс Едмундович — той взагалі вам аплодує з того світу.

— До чого тут ваш Дзержинський? Він з нашою структурою не мав нічого спільного. Але ви задалеко відійшли від основної теми, товаришу старший інспектор міліції. Захопилися за звичкою. Що у вас там ще стосовно особистісних характеристик і підозрюваних, і потерпілих? Розказуйте, не соромтесь.

— Та так, товаришу полковник, дрібнички. Особливо щодо потерпілих. Справа в тому, що вони ніколи не були коханцями. Більше того — навіть не знали одне одного.

Ефект перевершив мої сподівання. У полковника в прямому розумінні цього слова одібрало мову. Він тримав паузу так довго, що навіть всесвітньо уславлені актори вдавилися б від заздрощів.

Я вирішив пожаліти його і продовжив свої викриття:

— Звідки ми знаємо, що обидві сім’ї бодай один раз побували в спільній компанії? Нізвідки. Я не знайшов жодного стороннього свідка, котрий би це підтвердив.

— Тоді якого… біса, Сирота, знадобилися всі ці підривні роботи? Не могли розвестись, як усі люди?

— Не кажіть! Я, щоправда, як людина неодружена, через цю процедуру не проходив, але як працівник міліції і член КПРС дещо можу сказати. Подивіться: керівництва обох підозрюваних дивилися крізь пальці на їхні любовні ігри, доки все це не виходило поза межі режимних об’єктів. Мовляв, маленька людська слабкість, яку не треба підшивати до особових справ. А розлучення в особову справу йде. І принагідно може добре зашкодити. Наприклад, якщо тебе представляють на державну премію або ще на якусь високу відзнаку.

— Їхня остання розробка, Олексію Михайловичу, тягла на Ленінську. Вони йшли другим і третьою в списку. А якби ви дізналися, хто йшов під першим номером… «Жигулі» — то йому Устинов подарував у порядку заохочення. Головні нагороди були попереду. Тепер не будуть.

— От бачите, я не помилявся. І їй теж, як не крути, розлучення найближчим часом не світило. Щоправда, не тільки через Ленінську премію. Чоловік у неї, хоч і невелике цабе, але в Раді Міністрів працював. Там теж не дуже люблять, коли радянські сім’ї руйнуються. Ні, що не кажіть, але статус нещасної вдови або згорьованого вдівця в усіх відношеннях набагато кращий. Пожаліють, підтримають, відзначать поза чергою — щоб рани загоїти. Народ у нас загалом добрий.

— Народ у нас, капітане Сирота, загалом дурний. І тупий, як сибірський валянок. Бо сьогодні на очах у батальйону «секретчиків» і «режимщиків» парочка закоханих ідіотів майструє — з казенних матеріалів! і на секретному виробництві!! — радіокерований фугас!!! І спокійнісінько виносить його за ворота… А завтра ще якась пара збоченців зляпає атомну бомбу для тещі, яка обіцяла подарувати на весілля «Волгу», а потім роздумала і забрала її назад. У що ми перетворимо країну, я вас запитую, Олексію Михайловичу?

Я вирішив перечекати, поки благородний гнів Миколи Орестовича вщухне сам собою, тому промовчав. Лише похитав головою, а це можна було витлумачити, як вам завгодно. Нарешті Микола Орестович з вершин турботи за Державу опустився на грішну землю:

— Почекайте, Сирота, якщо обидві сім’ї не були знайомі, а відтак, потерпілі не були коханцями, то як вони опинилися в цьому занюханому «Москвичі» біля цвинтаря?

— Елементарно, товаришу полковник, настільки елементарно, що аж сумно. Злочинці наче відчували, що міліцію влаштує версія щодо нещасного випадку. І що медична експертиза в кращому разі буде шукати на обгорілих трупах наявність або відсутність прижиттєвих ушкоджень. А до аналізу крові на снодійне, наприклад, руки не дійдуть. Отак воно і сталось, як вбивцям гадалось. Далі розповідати?

— Спасибі, не треба. Тепер і я все це добре собі уявляю. Він приспав свою, вона подбала про свого, далі непритомних завантажили на заднє сидіння, мовляв, сплять бідолахи. За кермо, напевне, сіла вона, бо у неї є і права, і довіреність від чоловіка на управління машиною. Він асистував, сидів поряд. А далі — як у Пушкіна… чи у Гоголя? Тиха українська ніч, тихі безлюдні вулиці, байрак за цвинтарем, всі сплять, крім злочинців. Цяцьку в бензобак, відійшли на безпечну відстань, натисли кнопочку і — «Тяжелым басом взревел фугас, ударил фонтан огня…»