Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.

— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.

— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.

— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.

— Правду кажуть, товаришу полковник.

— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.

Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.

— Оце і є те, що зробило «На добраніч, діти»? Щось таке я собі і уявляв.

— Я думаю, немає потреби, Олексію Михайловичу, зайве нагадувати вам: ви маєте забути і те, що ви уявляли, і те, що побачили, тільки-но вийдете з цього будинку…

— Чого ж ви не продовжуєте, Миколо Орестовичу: «Якщо, звичайно, вийдете…»

— Бо ви розумна людина і вам не треба все розжовувати, як дурнуватому прапорщику, котрий замість знищити застарілу секретну документацію, віддав її тещі на кульки для насіння.

— А що, було?

— Не пам’ятаю, хто це сказав, Олексію Михайловичу, але ще не було такого, з чим би ми не здибалися у нашій організації. А щодо того, хто куди піде після нашої розмови, то я особисто не бачу тут приводу для жартів. Справа набагато серйозніша, ніж вам здається. Бо підривати за допомогою оцього шедевру зрадливу дружину з її коханцем — то все одно, що латати Джокондою дірку в курнику.

— Якби ми знайшли цю штуку, не довелося б, образно кажучи, їхати з Києва у Фастів через Конотоп. Як це вам вдалося?

— Рученятами, Олексію Михайловичу, рученятами. Спочатку перебрали пальцями кожну грудочку і в байраці, і навколо нього. Потім спини заболіли, випросталися, зробили потягусі, глянули на небо, на дерева… А воно, виявляється, за гіллячку зачепилося!

— Зрозумів. Ми теж спочатку носами землю рили. Але вгору подивитися розуму не вистачило. Як кажуть, народжений повзати…

— За самокритику хвалю. Ще запитання будуть?

— Будуть, Миколо Орестовичу. Хто на мене настукав? Колеги з НТО? Чи тезко з тричі орденоносного?

— В нашій організації, шановний, прийнято казати не «настукав», а «поінформував».

— Добре, хто поінформував? Товариш парторг?

— Навіщо вам про це знати? Світ не без добрих людей, а тим більше, не без послужливих інформаторів.

— Згоден! Ну їх, інформаторів, до їхньої інформаторської мами. Мені все зрозуміло, тож можете запитувати далі.

— Справу, як ви здогадуєтесь, у вас уже забрали. До речі, технічна сторона експертизи була виконана бездоганно. І не хвилюйтеся, ми не завадимо вашому другу капітану стати майором. Навпаки, порекомендуємо керівництву, аби це відбулося якомога швидше. Щоправда, свою експертизу ми проведемо теж. Спеціалізовану…

— Хто замовляє музику, Миколо Орестовичу, той її і слухає. Вас, напевне, цікавитиме, що буде, якщо оцю коробочку втопити в бензобаку не «Москвича», а «ролс-ройса», «мерседеса» чи, не дай Боже, «3IЛ-111»?

Микола Орестович знову кільканадцять секунд мовчки роздивлявся мене, потім кілька разів струсонув кистю правої руки так, наче вона затерпла.

— Ви завжди, капітане, такий розумний чи тільки у спілкуванні з полковниками?

— То залежить від інтелектуального рівня полковника.

— От щодо цього, то в нашій організації інтелекту вистачає. Часом навіть ділимося. Ще кави вип’єте? Бо я віддам перевагу чаю. Кажуть, ви полюбляєте коньяк, але на нього поки що не заробили. То як щодо кави?

Я нахабно подивився йому у вічі і сказав: так! Полковник знизав плечима, знову подзвонив старлею і завдав йому клопоту на предмет чаю. Старлей обернувся досить швидко. Кабінет наповнився приємними пахощами виразно імпортного походження.