Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Я сподіваюсь, Олексію Михайловичу, ви здогадалися, куди втрапили.

— Давайте з трьох разів. Це не військова прокуратура. І фарширований прапорщик ніякого відношення до вас не має. Але ви про нього знаєте.

— Тепло.

— Тоді поїхали, як говорив покійний Юрій Гагарін. Це, напевне ж, не особливий відділ військового округу. Або, як кажуть в народі, армійське чека.

— Ще тепліше. До речі, як вгадали?

— А я своїх особістів ще з армії добре пам’ятаю. Вони ані кави, ані коньяку не пропонують. У кращому випадку — горілки наллють. Та й то — опісля. Щоб отямився.

— Точне спостереження. Давайте третю спробу.

— Оскільки ані кава, ані коньяк, ані справжній цейлонський чай для вас не проблема, і мундирчик у старлея не зі складу, а з військового ательє, то я… втрапив до інтендантської служби! І ваше прізвище Шевченко, і ви насправді генерал, а полковницький мундир одягли, аби збити мене з пантелику. І взагалі, вас насправді цікавлять не підривні пристрої, а куди подівся кілометр шинельного сукна, виділений російській драмі для постановки чергового спектаклю до Дня Радянської Арміі.

У полковника спочатку відвалилася щелепа. Потім він побачив веселі бісики в моїх очах і сам розреготався.

Від автора:

На той час заступником командуючого КВО справді був генерал Шевченко. Історія з кілометром шинельного сукна, виділеного театру російської драми для пошиття костюмів до ювілейного спектаклю, ймовірно, належить до театральних анекдотів. Генерал Шевченко надзвичайно любив театр і цим безсоромно користувалися при нагоді і самі служителі Мельпомени, і театральні дирекції. Але кілометр сукна на п’ять шинелей… ні, то вже явне перебільшення. Ну, максимум сто метрів виділили, це вже ближче до істини.

Олекса Сирота:

Полковник досміявся, а потім споважнів:

— Отак надалі і відповідайте на запитання, де ви були. Шукали разом з інтендантами заникане театральними кравцями казенне сукно.

— Це означає, Миколо Орестовичу, що я не тільки вийду звідси без конвою, а й, можливо, мене відвезуть назад в Управу вашою «Волгою».

— У нашій організації намагаються не відповідати «так» або «ні». Особисто мені більше подобається слово «можливо». Але то вже філологія, а ви, здається, філософ.

— Дипломований.

— То добре — мати справу з професіоналом. І все ж таки, якби я дав вам четверту спробу, гадаєте, ви влучили б?

— Як кажуть у ваших стінах? «Можливо»? Але після того, як я колись наосліп бабахнув у повітря, а вцілив чомусь у бензобак якоїсь «Волги», то навмання вже не стріляю.

— Розумне рішення. Змінимо тему. Єдине, що скажу — нашу людину у тій військовій частині, де ви прокантувалися два роки, ми вже вигнали з роботи. За те, що вона проґавила таку кандидатуру для нашої організації.

— А може, не треба було?

— Треба. Сам винен. Кожного, хто приходить до нашої організації, попереджають, що тут беруть рубель за вхід і два за вихід. Вас повинні були відфільтрувати для роботи в цих стінах, а не в міліції. Шкода, звичайно, — що ми втратили вас, але нічого не поробиш — запізно! Здогадуєтеся, чому собаки живуть менше, ніж люди?

— Знаю. У них життя інтенсивніше, тому вони швидше згорають.

— Саме, Олексію Михайловичу, саме так. До речі, своє життя за роки служби в лягавці ви вже спалили, як мінімум, наполовину, якщо не більше. Але повернемося до наших покійничків. Ви кажете, вдівців запідозрили не одразу?

— Не одразу, але ще коли їх разом побачив. Коли зрозумів, що їхні алібі базуються на свідченнях один одного. Дещо, звичайно, непокоїло і раніше, як ота вирвана вибухом кришка бензобаку. До речі, ви їх уже пов’язали чи це теж таємниця державної ваги?

— Будемо вважати, що вони ізольовані від зайвих контактів і розмов.

— І судитимуть, звичайно, за зачиненими дверима…

— Вони у юрисдикції військового трибуналу, якщо вас це тривожить. А там свої правила.

— Дозвольте запитання, Миколо Орестовичу. Ваших слідчих, вочевидь, крім отої маленької штукенції, яку ви мені показували, решта не дуже обходить?

— Ні, чому ж. То цікаво. Тобто, це навіть необхідно для того, щоб зрозуміти, так би мовити, першопричину злочину.

— Тоді ще одне, сподіваюсь, останнє запитання. А якби оті згорілі бідолахи залишилися живими? Скажімо, встигли з машини вискочити або взагалі на момент вибуху їх там не було — в машині? Наприклад, вийшли повітрям подихати. Що тоді світило б винахідникам?

Полковник відповів не одразу. Знову струсонув кистю правої руки, потім постукав пальцями по столу, допив свій уже захололий чай, нарешті глянув мені у вічі — холодно і відсторонено, без усякої люб’язності чи навіть зверхності.