Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

За пару хвилин він повернувся з вичерпною інформацією.

— Заходять практично щотижня. На пару годин. Уже десь із рік, якщо не більше. Якщо цього досить, тоді — ще раз твоє здоров’я!

Наступного ранку я розігнався до Старого і одержав від нього, умовно кажучи, відро холодної води на мою гарячу голову.

— Кажеш, треба відкривати закриту справу? На яких, дозволь поцікавитися, підставах?

— Я ж казав, товаришу підполковник, нові обставини, що суперечать попереднім показанням свідків і автоматично переводять їх у підозрюваних.

— Нормально, Сирота, нормально… Значить, свідків — у підозрювані, а нещасний випадок у що?.. Кажи, не соромся. Ти ж не дочку у мене сватаєш, а версію викладаєш.

— Ну, тоді, можливо, і у вбивство…

— Я не буду питати у тебе, Сирота, за які місця хапатиметься Полковник і куди нас з тобою пошле Генерал.

— Чому обов’язково пошле? Я ж сказав — відкрились обставини.

— Теж мені, обставини — побачив овдовілих свідків у ресторані. А до речі, якого біса ти там опинився?

— Гостював у знайомого офіціанта, товаришу підполковник.

— Звичайно ж, на халяву? Мовчи! Бо зараз запитаю, скільки ти випив — як завжди чи зверх того. Що пили? Ясне діло, не горілку, бо ж не за свої. І чим полірували коньяк? Напевне ж таки шампанським. Бо портвейн у «Вітряку» не подають. Не той розряд. Але й після коньяку з шампанським щось подібне може привидітися.

— Товаришу підполковник, ну їй-бо, не закосів. Втомився — то було. Але не сп’янів. Хочете — я вам приведу свідків, які підтвердять, що вони там уже рік ошиваються.

— Ті, кого ти бачив, Сирота, можливо, там рік і ошиваються. Дай їм, Боже, здоров’я і грошей на ресторан. Але ти впевнений, що це саме ті, котрі проходили по справі? Ти їх до дому довів, адресу зафіксував, особистості через двірників чи сусідів перевірив? Сирота, я тебе не пізнаю. Ти хто — старший інспектор карного розшуку чи салага першого місяця навчання середньої школи міліції?

Я мовчав, бо знову проколовся. Сам же не раз говорив своїм молодшим колегам, що людська пам’ять має здатність підводити, особливо на предмет опізнання підозрюваних. Але сумував я недовго. Бо потрібне рішення прийшло одразу.

Я попросив у Старого дозволу подзвонити з його телефону і набрав домашній номер офіціанта з «Вітряка».

— Що я тебе попрошу: по-перше, про мій інтерес до вчорашньої пари закоханих нікому ні слова. По-друге, як тільки вони ще раз з’являться, негайно клич мене.

Подякував, поклав трубку і заспокоїв начальство:

— Якщо хлопці казали правду, то за тиждень-півтора я не тільки проведу цю парочку до під’їзду, а й заспіваю їм: «Рученьки, ніженьки, лагідні очі…». А якщо треба — то можу й свічку потримати.

— Пити треба менше, Сирота. А головне — коли п’єш, не забивати голову роботою.

— Хіба я п’ю, товаришу підполковник? Ну, на день народження, на День міліції, бо то святе… І ще Восьмого березня, двадцять третього лютого, Першого травня і сьомого листопада. Плюс на Новий рік, якщо чергування не випаде.

— А також на день Паризької комуни, День залізничника, меліоратора, працівника торгівлі, піонерської організації, аванс, получка, іменини колег… Сирота, непитущий ти наш! Коли ти нарешті оженишся?

— Коли ви мені відгули повернете, хоча б за останні три роки. Бо на залицяння хронічно часу не вистачає.

Старий послав мене, але культурно. І ще раз порадив не плутати роботу і відпочинок. На моє щастя, чекати тижня не довелося. Знайомий офіціант подзвонив уже наступного дня і порадував:

— Я згадав! Ота пара завжди на машині приїжджає. Нові такі «Жигулі», кольору мокрого асфальту. Цікаво, де вони їх дістали? Бо то ж виключно під спецзамовлення. Але я не про те. Вони по черзі п’ють, бо сьогодні один з них за кермом, а наступного разу інший. Кіно і німці!

— За інформацію спасибі. А якщо хтось із твоїх німців номер машини запам’ятав, так наступного разу я виставляю. Можна навіть у твоєму ресторані.

— Що, так нагально треба? Добре, записуй. Дарую!

— Ну, ти як Остап Бендер. Він теж з дітей, міліціонерів і вагітних жінок нічого не брав. Дивуюсь тільки твоїй професійній пам’яті.

— А у нас без цього не можна. Інакше — як не клієнт надурить, то свої ж роздягнуть. Ну, якщо чесно, то у них номер дуже легко запам’ятовується. Цифри з номером мого паспорту співпадають, а літери і кожен дурень запам’ятає.

На радощах я пообіцяв посприяти, аби цей випадок з прізвищем офіціанта включно ввели в університетський курс теорії ймовірності. І одразу побіг в Управління автоінспекції. За півгодини мені продиктували знайому адресу власника «Жигулів» дефіцитного кольору. Щоправда, на момент нашої останньої розмови провідному конструктору лише обіцяли машину у вигляді премії за якесь там дуже важливе впровадження. Але це означало лише одне: у його відомстві слово з ділом не розходиться. Горе горем, а «Жигулі» — «Жигулями». Особливо, якщо є кого на них вигулювати. Скажімо, у ресторан «Вітряк».