Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

А інтелігент виявився офіціантом з ресторану «Вітряк». З-поміж наших нечисленних місць масової розпусти «Вітряк» займав третє за популярністю місце після «Мисливського» і «Млина» у Гідропарку. Я там, щоправда, ні разу не був, але мені казали… Офіціант на радощах одразу заявив, що з нього належить за порятунок і запросив посидіти. Більш того, принаймні раз на тиждень дзвонив і нагадував.

І отут, нарешті, така нагода. Я, зголоднілий, втомлений, спраглий людського тепла, а до «Вітряка» — зовсім нічого, на кілька затяжок цигарки. Мій офіціант, на щастя, саме був на зміні, тому вже за хвилину я сидів за окремим столиком, звідки все було видно, а головне — відстань до оркестру дозволяла належно поцінувати смак страв.

Не знаю, як зараз, бо я туди більше не заходив, але тоді кухня у «Вітряку» була чудова, коньяк не розводили горілкою, а шампанське охолоджували не в морозилці, а у справжньому відерці з льодом. Офіціант швиденько зміну здав, курточку на цвяшок, піджак на плечі — і до мене за стіл, скласти компанію.

Попоїли ми добряче, ґрунтовно випили і в очікуванні шампанського з наступною кавою перекурюємо. Мій господар про щось із колегою домовляється, а я знічев’я чи за звичкою залу озираю. Про всяк випадок. Раптом хтось із знайомих «конторських» сьогодні тут на чергуванні. Ні, боронь Боже, я б його до свого столика не запрошував би і коньяк на його столик не посилав би. Не діждуться! Ну, хіба що співчуття виявлю, та й то з нагоди передчасної відставки.

І тут я раптом кажу собі: «Стоп, Олексо, оті двоє не з Контори, але я їх уже десь бачив!» Сидять собі через два столики і вигляд у них, як у закоханих студентів-першокурсників. Хоча за віком — точно не студенти. Щоправда, і на професорів ще не тягнуть. Типові доценти з фізмату, там рано захищаються… Матінко, Пресвята Богородице, так це ж свідки по моїй справі щодо пожежі за цвинтарем! Там були два обгорілі трупи у «Москвичі», а це їхні живі невтішні «супруги». Ото вдівець, а йому зараз руку вдова ніжно гладить. За цими клятими нутріями-ондатрами і колегами-придурками я вже зовсім про цю справу забув.

Придививсь уважніше і сказав сам собі: «Гвалт, бо тверезію!» На невтішних вони зовсім не схожі. Тішаться обоє — і то виразно. Їм добре, навіть дуже добре. Можна було б позаздрити, якби не маленька обставина, що від загибелі їхніх ріднесеньких-близесеньких і сорока днів не пройшло. Хоча, Олексо, не чіпляйся до людей. Оті іхні ріднесенькі-близесенькі згоріли не на роботі в трудах на благо нашої Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а десь так навпаки: в машині під час позашлюбного статевого контакту.

Тут моя підсвідомість остаточно витверезіла і почала підкидати мені цікаві запитаннячка:

— якщо цих двох зблизило спільне горе, то мир їм та любов;

— а якщо вони раніше один одного добре знали, то для чого було брехати на слідстві;

— чому чоловік загиблої запевняв, що сім’ю її коханця знає погано;

— чому дружина загиблого сказала, що бачила чоловіка своєї подруги один раз у житті і позитивного враження він на неї не справив;

— а насправді, на яких курсах ви, голуб’ята, познайомилися — крою та шиття? Чи може, в Планерському або на Піцунді?

Вдівець працює провідним конструктором якихось «металовиробів». Яких саме — я не знаю, але здогадуюсь. Бо моє начальство не рекомендувало пхатися до нього на роботу з метою перевірки версій. Ну, покійниця його була типовою квочкою — бібліотекарем в якомусь інституті. Здається, будівельному. Небіжчик-коханець хоч і з номенклатури, але невисокої. Бо на «Жигулі» не заробив, вдовольнився «Москвичем». А от вдовиця, вдовиця! Хто вона? Зараз у відпустці по догляду за дитиною. В «декретній», як кажуть у народі. А до цього чим вона займалася, де працювала? І взагалі, що я про неї знаю? Практично нічого. Так, товаришу Сирота, проколовся. Інформації, вважай, ніякої. Ото не начальство треба слухати, а доводити всі версії до кінця. Варто ще раз підняти справу. І то вже без жодної самодіяльності. Цілком офіційно. Але для початку треба уточнити у вдячного офіціанта одну маленьку подробицю.

— Глянь, будь ласка, тільки потихеньку, он на ту ліричну парочку через два столики. Випадкові клієнти чи постійні?

— Взагалі, це не мій ряд. Але я їх у нас бачу не вперше. Вони завжди цей столик замовляють у мого напарника.

— Можеш дізнатись, як часто вони це роблять і чи давно?

— Немає проблем. Я тобі поки що шампанське відкрию — поліруйся.