Сергій Бут - «Аляска»

Жолудь сидів у своєму кабінеті перед монітором і, сьорбаючи каву, переглядав різноманітні сцени з кабінету головного лікаря. Він сортував попередні ролики, готуючи їх до відправлення в столичну редакцію, та час від часу продивлявся навмання обрані записи. На одному з таких, зроблених напередодні сьогоднішнього переполоху, він помітив чоловіка у священицькій рясі. Звукорежисер сфокусувався на особі релігійного сану. Здається, він бачив його й на попередніх записах і, може, не звернув би на це уваги, але нетривіальність хабара дещо здивувала звукорежисера. Як правило, із Павловичем усі розраховувалися грошима в конвертах, а тут панотець поклав на стіл невеличкий пакет. Павлович заходився виймати пакунок і за секунду тримав у руці біловолосу перуку.

Дивний предмет насторожив Жолудя. Чоловік поставив на паузу й зосередився на картинці.

Двигун автомобіля порушив нічний спочинок мешканців лісу. Ховрахи забилися в нори, їжаки скоцюрбилися в клубки, і лише сови завмерли на верховітті дерев. Вони крутили головами, спостерігаючи за подіями, що розгорталися внизу. Лише цим птахам судилося стати свідками жорстокої розправи над зв’язаним чоловіком, що лежав на піску у світлі автомобільних фар.

Із грудей знеможеного Антона вирвався хрип, і його одразу заглушив рев двигуна, що працював на «холостих» обертах. Хлопець мав кепський вигляд, і тільки з його марних спроб звільнити кінцівки від липкого скотчу можна було здогадатися, що він іще живий.

Зібравши рештки сили, Антон перевернувся зі спини на бік і став навколішки. Його очі наповнилися страхом. На голові теліпався жмут склеєного засохлою кров’ю волосся, а скуті руки заніміли. У темноті, де ліс строєм молодих сосен наступав на галявину, почулося якесь шарудіння. Хтось вовтузився, чіпляючись за сухе гілля.

— Хто тут? — перепитав Антон.

На мить у хащах запала тиша, але вже наступної секунди звідти видерлася людська фігура й попрямувала до беззахисного бранця. Тіні високих дерев маскували незнайомця в довгому балахоні, аж поки підфарники автомобіля не намалювали фігуру білявого Привиду. Видіння збитої Антоном дівчини матеріалізовувалося просто на його очах.

— Ні… Ні! — закричав Антон, відчуваючи, як страх знерухомлює його тіло. — Тебе не існує!

Фігура Привиду завмерла на межі світла й темряви. Те, чого останнім часом уникав Антон, стояло за кілька метрів від нього, забиваючи в психіку бранця смертельний кілок. Непорушний силует напускав жаху на зв’язану жертву, упиваючись її безпорадністю, і все ж Привид заговорив:

— Ти помиляєшся, Глібе, — мовив він, знайомим голосом панотця Іларія.

Незнайомець, що донедавна зводив Антона, чи то насправді — Гліба, з розуму, виявився зрадливим попом, очі якого палали помстою. Шанси на порятунок танули щосекунди. Антон відчайдушно шукав вихід, але його плани поховав хорист Фома, що вийшов на світло підфарників із лопатою в руках. Неуважний погляд Водолаза блукав від одного чоловіка до іншого. Сопух змови витав у повітрі.

— Що ви в дідька задумали? Навіщо ця вистава, панотче?!

Слова Антона вилітали мов тріски з-під сокири. Він відчував загрозу й розпачливо лопотів голосом, сповненим хвилювання. Натомість вороги пішли в наступ. Слово взяв Фома:

— Ми судимо вбивцю.

— Вбивцю? — поспіхом спитав Антон, відчуваючи, куди хилять недруги. — Якого ще вбивцю? Хто вам сказав, що я вбивця? Отямтеся, нелюди!

На це запитання отець Іларій чекав найбільше. Настав час заповнити правдою вакуум Глібового безпам’ятства. Він має про все дізнатися перед тим, як вони з Фомою вкоротять йому віку. Кат його доньки мусить покаятись у її смерті і спокутувати цей гріх власним життям!

— Ти навіть не пам’ятаєш… — розпочав священик.

— Що? Що я мушу пам’ятати? — тремтливим голосом перепитав Антон.

Його охопила істерика. Сльози наверталися на очі, дрижаки перекинулися на долоні: картина мук ставала дедалі чіткішою, одначе бракувало останніх штрихів, про які, безумовно, знав священик і його підопічний. Отець Іларій заговорив:

— Після смерті дружини в мене зосталася лише донька. Та одного дня вона щезла. Ми шукали її протягом кількох днів, я вже готовий був заявити в поліцію, аж раптом якогось вечора в храмі з’явився ти.

Священик поправив перуку, волосся якої лізло в очі, і додав:

— Ти ледве стояв на ногах, від тебе тхнуло алкоголем, навіть не знаю, який день ти пиячив. Попри це мій обов’язок був вислухати тебе, адже ти захотів висповідатись…