Сергій Бут - «Аляска»

— Що це? Господи… Ні, ні, ні! — закричав Антон, борсаючись у міцних руках Фоми.

Передчуваючи довгоочікуваний тріумф, отець Іларій кинувся на допомогу спільникові. Він схопив Антона за ноги, і вони вдвох із церковним служкою потягнули бранця до відчиненої труни, що вже чекала на жертву. Водолаз щосили пручався. Він смикався, як викинута на берег рибина, бився в цупких руках своїх недругів, але сили були нерівними. Літні чоловіки вкинули його зв’язане тіло в домовину, і, поки Фома притискав його, отець Іларій побіг по віко, що підпирало собою молоду сосну. Антон укотре забився в істериці.

— Благаю… Не треба… — кволо хрипів він.

Пруг власного життя відкривав перед Антоном браму до вічності. Звідти повіяло холодом, жахом і вільготністю свіжої могили. Життя пронеслося перед очима, міняючи зображення з блискавичною швидкістю, воно падало в безодню. Місяць, визирнувши з-за хмари, освітив його шлях у той світ, і це було останнє, що побачив занімілий від жаху Антон. Віко домовини опустилося на своє місце. Відчайдушний крик вирвався з легень живого мерця і був придушений щойнотесаними дошками.

Жива труна ходила ходором під священиком і його служкою, що тримали її вагою власних тіл. Фома дотягнувся до молотка та цвяхів, але отець Іларій випередив його.

— Я сам.

Хорист чемно передав панотцеві інструмент, і священик обережно став на одне коліно. Він узяв цвях, приставив його до краю віка і, прицілившись, замахнувся. Перший увійшов у домовину наполовину; другий, третій і четвертий уже намертво скріпили віко, і, лише коли було вбито останній цвях, бранець трішки вгамувався.

Фома подав своєму кумові мотузку, пропустив обидва її кінці під труною, і чоловіки, схопивши важку ношу, поволі опустили її на дно могили. Коли домовина опинилася внизу, отець Іларій перехрестився і промовив:

— Пером тобі земля. Амінь.

Відповідно до християнських обрядів священик узяв лопату й запечатав місце поховання. Суміш землі, піску та глини з тріскотом посипалася на сирі дошки. Дочекавшись закінчення ритуалу, Фома забрав лопату та взявся засипати могилу. Він квапився мерщій притиснути шаром ґрунту домовину, яка й далі «гуляла» на дні ями. З кожною лопатою голос живого мерця стихав, а згодом і зовсім замовк у безіменній могилі. Хорист зупинився й поглянув на священика. Той обперся на двері автівки, витираючи з чола цівки поту. Обидва чоловіки мовчали, виснажені власним вчинком. Фома увігнав лопату в пісок і спер важку голову на держак.

Двигун автомобіля й далі порушував тишу в нічному лісі. Йому підігравала секунда стрілка наручного годинника, що висів на зап’ястку Фоми. Приблизно на п’ятому оберті великої стрілки Фома пильно вгледівся в очі свого патрона. Той уважно вивчав погляд кума і через певний час примружився. Для Фоми це був знак. Він, зіскочивши з лопатою в могилу, заходився знімати верхній шар ґрунту. Мотузки все ще лежали під домовиною, і, коли віко труни очистилося від землі, Фома подав їхні кінці священику. Він виліз на гору, ухопився за мотуззя, і, напружуючи м’язи, чоловіки вийняли домовину. Труна більше не сіпалась, і це насторожило злочинців. Певний час вони дивились один на одного, а потім Фома підхопив інструмент і позривав з віка домовини всі цвяхи. Передчуваючи біду, священик розкрив труну.

Той, кого вони поховали, змінився до непізнаваності. Покусані власними зубами губи спухли, кров бульбашками пінилася в кутиках рота. Кулаки не мали на собі живого місця від безкінечних ударів у дерев’яне полотнище. Та найдужче змінилася голова. Від пережитого колись темні Антонові скроні стали геть сивими. Очі ж світилися невимовним жахом.

Фома звільнив кінцівки в’язня від липкої стрічки, і той самотужки викотився з труни та порачкував до машини — подалі від своєї могили.

— Я забув спитати, де її тіло, — пояснив своє несподіване рішення отець Іларій.

Відповідь священик почув не відразу. Слова кісткою застрягали в горлі Антона, й лише з третьої спроби, долаючи напад заїкання, йому вдалося вимовити:

— У м-м-м-орі.

— Пам’ятаєш, де саме? — підозрілим тоном спитав отець Іларій.

— Так, нав-в-в-проти м-мису, — просопів Антон.

— Ти дістанеш її. Вона має бути похована за християнським обрядом.

Антон вичавлював із себе якісь звуки, змушуючи своїх мучителів губитися в здогадках.

— А-а-аква…

— Акваланг, — збагнув Фома, на що хлопець ствердно похитав головою.

— Буде тобі акваланг.