Сергій Бут - «Аляска»

Нажаханий раптовим нападом, Антон не випускав бездиханне тіло санітара протягом кількох секунд. Лише переконавшись у повній нерухомості жертви, він відпустив її й виринув на поверхню. З першим ковтком повітря легені заповнилися справжньою свободою, а за спиною спливло тіло Шрека.

Усвідомлення чергового вбивства важким похміллям стискало голову. Міріади думок юрмилися в черепній коробці, затиснені двома вбивствами: щойно скоєним і тим, з якого все почалося. На відміну від попереднього, сьогоднішній злочин був навмисним, хоч і з поправкою на самооборону. А чи загрожувало викриття нічної вилазки втратою життя?

Відчуття провини насувалося. Воно наповнювало голову, вливалося в тіло й текло до самих ніг, роблячи їх немічними під власною вагою. Знесилений Антон рухався, спираючись на обшарпані стіни, до своєї палати єдиним маршрутом, що його зафіксувала пам’ять. Розхристаний одяг, мокре волосся й сині від тривалого перебування у воді губи підсилювали образ божевільця, так старанно зліплений Антоном. Часткові розлади психіки вже переслідували його в недалекому минулому, а зараз його фобії знову далися взнаки. В очах пацієнта відродився страх за своє майбутнє, за стан власного здоров’я. У стані цілковитої прострації Антон дістався тринадцятої палати. Він увійшов усередину настільки занепокоєний, що поява Міхаеля, який сів на своєму ліжку, анітрішки його не здивувала.

Натомість вигляд приятеля збентежив Міська, і той кинувся до товариша.

— Старий, де вас чорти носять? Тут такий кіпіш: вас із Бемолем усі шукають, навіть мене не чіпали — продинамили! Даремно лише розбудили, — випалив Міхаель.

З уривків почутої інформації Антон склав причину поразки їхнього рейду. Розбазіканий товариш відіграв роль приманки й далі перебував у цьому амплуа.

— Я вбив Шрека, — тихо промовив Антон, сідаючи на ліжко.

Його слова поставили все догори дриґом. Шпряха вже не прикидався сплячим — він сміливо розплющив очі. Кома, що рідко вникав у справи сусідів, теж прокинувся й аж сів на власному ліжку. У палаті зависла тиша. Почуте приголомшило всіх без винятку пацієнтів. Першим оговтався Міхаель, який схопив Антона за плечі й затрусив ним, мов пір’ям.

— Ти що верзеш, психу? Ти це серйозно?

— Його труп у підвалі.

Антонові слова ошпарили Міхаелю долоні.

Він схопився за скроні та швидко замасажував їх пальцями, шукаючи вихід із халепи, у яку вскочив Антон. Шпряха вклався назад до ліжка. Він укрився покривалом, зважуючи наслідки, які можуть торкнутися кожного, хто щойно став свідком Антонового зізнання. Нарешті Міхаель знайшовся з відповіддю:

— Антохо, тікай звідси! Вони тебе згноять! Тобі не вижити тут…

Чи не вперше після вбивства Шрека Антон тверезо оцінив ситуацію. Сьогоднішня пастка лише підкреслила ворожість адміністрації і була виставлена на них із Бемолем, доля якого наразі невідома. Сумнівів щодо ближчого майбутнього більше не було, ключ до життя лежав через волю.

Грім укотре за вечір сколихнув нічне небо. Його відлуння пробігло коридорами шпиталю, попереджаючи пацієнтів про грозу. Раптом у коридорі та й в усіх палатах згасло світло. Суцільна пітьма насторожила хлопців. Наступної секунди до перекотів грому долучилося пискляве завивання сирени, яку вмикали у разі підвищеної загрози. Вона пророчила небезпеку бранцям, а надто — Антонові.

— Ну, чого ти чекаєш — вшивайся! — гукнув Міхаель, який шостим чуттям відчував чимраз зросле напруження.

Очі Міхаеля світилися переляком, випромінюючи занепокоєння долею Антона. Дякуючи, Водолаз поклав свою руку на плече товариша.

— Перекажи Бемолю, що я все зробив.

Говорячи це, Антон вклав у долоню Міхаеля флеш-карту з кабінету Павловича й лише потім підвівся з ліжка та вибіг із палати.

Лампочки сигналізації, що ритмічно блимали й тягнулися вздовж усього коридору й були обрамлені металевими прутами, уподібнювали хол відділення до найстрашніших катівень у концтаборах. Звукові сигнали, підтакуючи миготінню червоних вогнів, лише доповнювали цю картину. Вони розбудили пацієнтів, яких доля закинула на «Аляску». Чоловіки та жінки виходили з палат і зчиняли справжній галас. Час підганяв. Єдиний відомий Антонові вихід пролягав через підвал, у якому покоївся Шрек, але вибору не було.

Водолаз минав палати і двері різноманітних кабінетів, вікна яких затуляли штори. Він залишав за спиною голоси пацієнтів, які винуватили його в порушенні власних снів. Біг лише вперед, бо там, за рогом, на нього чекала воля. На заваді Антоновому порятунку стали голоси санітарів, які вийшли з-за повороту. Ці двоє були йому незнайомі, очевидно, з головного відділення. Вони синхронно наказали Антону зупинитися, але той і не подумав: пацієнт розвернувся й помчав у бік хвіртки. Ставки цієї гри на виживання зростали щосекунди. Десант із персоналу сусіднього відділення схиляв шальки терезів майбутньої перемоги в бік адміністрації — Антонові залишалося стати на прю зі всією психлікарнею.