Сергій Бут - «Аляска»

Темної пори, коли всі спали, а Бемоль з Антоном імітували цей процес, двері тринадцятої палати прочинилися, і напівсонний Антон, уловивши їхній скрип, не видав себе жодним чином. Чиїсь кроки повільно наближалися до середини палати. Страх такою мірою охопив пацієнта, що він лежав долілиць, дослухаючись до розміреної ходи чужинця. Невже по нього?

Кроки наближалися. Вони порівнялися з ліжком Антона, який наїжачився, переконуючись, що прийшли саме по нього. Несподівано дві фігури санітарів попрямували до ложа Міхаеля. Санітари обступили сплячого з двох сторін, і лише тоді один із них торкнув Міхаеля за плече. Той прокидався неохоче. Спросоння в глухій пітьмі він не одразу збагнув, що перед ним санітари. Міхаель щось пробурмотів і перевернувся на інший бік. Тоді Чахлий полив його голову залишками вечірнього чаю з горнятка. Пацієнт одразу ж схопився й сів у ліжку.

— Що таке? — протираючи заспані очі, запитав хлопець.

— Прокидайся, психу, час на процедури, — металевим голосом сповістив Чахлий.

Нічний візит санітарів уже розбудив усіх мешканців палати. Усі до одного спостерігали за марним пручанням Міхаеля, який, утім, лише словами намагався відкараскатися від неминучої біди:

— Чуваки, краще зранку поговорімо… Чуєте?

Засекреченість нічної місії не дозволила Бемолю, як завжди, відгукнутися піснею, щоб підтримати свого товариша. Він лежав тихцем, намагаючись не привертати до себе уваги санітарів, у чиїх голосах відчувалася зневага до всіх мешканців цієї палати.

Антон спостерігав за усім з-під відкритих повік. Ворожість нехристів у білих халатах насторожила його пам’ять, яка безуспішно порпалася в чорному списку Павловича, шукаючи прізвище Міхаеля. Його там не було! Принаймні в останніх рядках, поруч із прізвищами інших пацієнтів тринадцятої палати! Звісно, воно могло потрапити туди і протягом робочого сьогодення, але в такий збіг обставин вірилося мало. Хвиля недобрих передчуттів затопила Антона. Вона відносила його у відкрите море, валуючи тілом, наче пір’їнкою. Стихія, мов безчинства санітарів, набирала обертів. Як і в справжньому житті, допомоги в таких випадках не дочекатися: рятівники обмежуються лише попередженням про шторм. А він гряде! Усіма фібрами душі Антон відчував небезпеку, що насувалася зусібіч. Могутні хижаки снували поруч, загрозливо клацали щелепами. Вони скреготіли зубами, ласуючи щойно схопленою жертвою.

— Окей, ваша взяла, — смиренно повідомив Міхаель.

Пацієнт змирився з участю в’язня й мовчки встав із ліжка.

— Куди йти? — склеїв дурня Міхаель, через що дістав стусана від Шрека.

Під конвоєм санітарів він покидав палату. Міхаель тримався гідно, хоч і не уявляв, яким чином утратив ласки Павловича. Зазвичай, на таких, як він, адміністрація шпиталю не звертає уваги — її цікавлять лише грошовиті замовники, а в тому, що таких катма, Міхаель був переконаний. Утім, із його обличчя не сходив усміх, прямі плечі випромінювали впевненість у власній безпеці й у завтрашньому дні, чого не скажеш про його побратимів. Вони проводжали його мовчки і навіть із заплющеними очима, лише Кома трохи піднявся на ліктях і попрощався з ним поглядом; усе, що йому залишалося, — це тільки тримати свої могутні кулаки за долю сусіда.

Коли за санітарами зачинилися двері і в палаті знову запанувала тиша, жоден із пацієнтів не ворухнувся. Усі й далі лежали на своїх місцях, засмучені витівкою медперсоналу та власним безсиллям, що передувало майбутній битві, покликаній знищити шпитальну братію. Лише за півгодини Бемоль наважився встати з ліжка й навшпиньках підійти до Антона. Він торкнувся його плеча і прошепотів:

— Антохо, прокидайся.

Голос Бемоля розрухав Антона, який дрімав в очікуванні їхньої операції. Часу було обмаль. Зазвичай, так звані процедури тривали не більше ніж дві години, тому хлопці мерщій покинули тринадцяту палату.

Коридор полонився мороком. Єдина лампочка, без плафона, світила в тій стороні, де були процедурні санітарів і куди, власне, повели Міхаеля. Антон прислухався, чи, бува, звідти не лунає роздирай-душу крик товариша, але нічого не почув. Парочка пацієнтів рушила в інший бік. Вони йшли, дослухаючись до звуків, породжених їхніми кроками. Антон хвилювався. Їхня витівка на тлі садистичних витівок Павловичевих холуїв могла коштувати життя.

Хлопці звернули з оповитого сутінками коридору в загальний туалет по ключі й ліхтарик. Бемоль зохотився самостійно піти по речі й залишив Антона наодинці перед дверима. Зненацька блискавка роздерла навпіл небо, напнувши Антонові нерви до межі. Два короткі спалахи світла вдерлися до приміщення коридору крізь величезні вікна. У павутинні лікарняних вестибюлів почулося шарудіння чиїхось ніг, і Антон напружився, вдивляючись у сутінки, що відвоювали в блискавки свою територію. Нікого. Пацієнт віддихнув, аби не тривожитися зайвий раз перед зануренням. Нарешті з’явився Бемоль, і їхня мандрівка тривала далі.