Сергій Бут - «Аляска»

Спочатку Антон узявся реконструювати нічні події й одразу ж схопився за голову, згадавши про воскреслий жах, що переслідував його на волі. Він повернувся! У найскрутнішу хвилину, коли Антон збирався вирватися зі стін божевільні, привид став на заваді. Жах із минулого, від якого Антон сховався за мурами психлікарні, дістався й сюди. Хто він?

Рівняння з багатьма невідомими, що давно потребувало розв’язку, укотре обтяжувало Антона. За весь час перебування в шпиталі, що його продовжував Антон завдяки усіляким хитрощам на кшталт бійки з санітарами чи ролі справжнього психа, яка вимагала клеїти дурня найвищого ґатунку, йому не вдалося пізнати справжнє лице свого ворога. Він свідомо ризикував і далі перебуваючи в психушці, та лише після смерті Григорія задумався над можливістю втекти. В умовах полону шанси на порятунок знижувалися до нуля. Натомість воля дарувала маневреність: будь-якої миті від недругів можна сховатися на роботі чи в церкві, як було останнього разу, коли він убіг до храму в гідрокостюмі, але зараз, за сприяння Павловича, вороги стали вдвічі сильнішими, й Антона охопила зневіра.

Здогадки та версії кружляли, викликаючи підозри щодо найбільш надійних людей, як сталось у випадку з панотцем Іларієм. Антону й досі було соромно, що тінь сумнівів упала на священика, який щосили витягував його з усіх проблем, отож, на щастя, здоровий глузд узяв гору. Панотець нічого не знав і не міг знати про ту ніч. Такі таємниці не відкриваються навіть людям духовного сану. Так, Антон у розпливчатих розмовах жалівся на гріхи й душевний біль, але ж не настільки, щоб вибовкати найстрашнішу таємницю.

Він знову повернувся в ту злощасну ніч, коли за кермом службового автомобіля гнав у негоду нічним містом. Білявка вискочила з-під автобуса, що стояв на узбіччі, і він уже нічого не міг удіяти. Слизькі шини, немала доза алкоголю, розпач від зради найріднішої людини — ці всі множники в добутку призвели до загибелі незнайомої дівчини. І, хоча він намагався її врятувати, транспортувавши до лікарні, бідолашна померла по дорозі. Так, подальші дії зганьбили його людську гідність. Антон мав би відшукати її рідних, здатися поліції і, зрештою, по-християнськи поховати її тіло в землю, але побоявся. Злякався в’язниці, кари й узагалі — майбутнього. І, можливо, він би змирився, якби трагедія набула розголосу, але ж ніхто не дізнався! Ніхто її не шукав! Принаймні довгий час, коли він пиячив, намагаючись залити всі свої біди оковитою. Щоправда, згодом життя стало догори дриґом.

Попри негоду й темінь, його хтось бачив. Хтось запам’ятав номер його машини й уже по ньому натрапив на слід, ретельно замаскований ним під водою. Для нього це був нещасний випадок, а для когось — убивство найріднішої людини. Інших варіантів Антон не мав, та й не міг мати! У жодні примари й видіння з потойбічного світу він не вірив, а психіка похитнулася хіба внаслідок холоднокровних знущань, якими його зводили з білого світу. У цьому нема нічого дивного. Від самих лише докорів сумління шкіра вкривалася дрижаками, а від переслідувань Привиду — волосся ставало дибки.

У темному закутку кімнати щось ворухнулося, сполохавши бранця.

— Хто тут? — боязко спитав Водолаз.

— Антох-о-о… — протягнув змученим голосом Бемоль. — Хвалити Бога, оклигав.

Голос Бемоля хрипів у мінорній тональності. Він відзеркалював усю гіркоту поразки, якої зазнала його операція, а разом із тим поставила під загрозу життя завербованого ним товариша.

— Ми в карцері, — сухо пояснив Антон.

— Так, я знаю, — відповів Бемоль і застогнав від болю.

Антона вкотре знудило на підлогу. Чоловік обтерся рукавом сорочки, не годен осягнути, що це з його здоров’ям.

— Що зі мною?

— Схоже, тебе перекачали галоперидолом. Ці суки знають, як убивати. Мене он запеленали в мокру гамівну сорочку, її тканина висихає, стягуючи шкіру, здуріти можна…

Голосові зв’язки артиста защеміли від болю. Сорочка зібралась, обпікаючи Бемолеву шкіру. Зласкавившись над другом, Антон спробував підповзти ближче, але його несподівано спинив залізний ланцюг, який кайданками охоплював гомілку.

— Чорт! Припнули, мов собаку! — вилаявся Антон.

Відчай дедалі більше огортав хлопців. Вони згасали, чітко усвідомлюючи безвихідь, неминучість катування і, можливо, втрату життя, що з огляду на невдалий рейд здавалося цілком реальним.

— Розвели нас, Антоне, — видихаючи, промовив Бемоль.

— Я плив на світло, а замість тебе — Шрек… — тихо відповів приятель.