Сергій Бут - «Аляска»

Коридор «Аляски» наповнював невластивий о цій порі гамір. Звідусіль лунали голоси, тупотіння ніг, пищала сигналізація й на додачу гриміло захмарене небо. Антон проминув тринадцяту палату, минув пост медсестри й убіг у темний перешийок, за яким жевріла остання надія на порятунок. Якщо з головного корпусу надійшла підмога, то цілком можливо, що залізні двері, які з’єднували «Аляску» з материковим відділенням, зосталися прочинені необачними санітарами, що квапилися перехопити втікача.

Серце пацієнта випереджало свого господаря. Шалений ритм, заданий страхом за власне життя, додавав сили та енергії. У сутінках Антон уже бачив залізну хвіртку, і, здається, фортуна йому справді всміхалася — хвіртка мирно теліпалась на завісах, ніби щойно приведена в дію невидимою рукою, гостинно запрошуючи до виходу. Друге дихання додало Антону швидкості. Щодуху він наближався до омріяного фінішу — точки невороття, аж раптом на його шляху виросла знайома перешкода.

З білосніжного коридору шпиталю, бездоганний вигляд якого вселяв у кожного пацієнта надію на одужання, на порозі до «Аляски» зупинилася до болю знайома постать світловолосого беззубого дідугана, якого Антон іменував Привидом!

Смерч страху вмить зруйнував усі позитивні зміни, здобуті Антоновою психікою в шпиталі. Галюцинації заметушилися в закамарках його пам’яті та без перепон матеріалізувалися в постаті старого, що просто зараз заступив утікачеві вихід із «Аляски». Це був Привид! Той самий, що після трагічного трафунку на дорозі напосів Антонову голову, баламутив психіку, загнав до божевільні, а зараз стояв на шляху до волі!

— Ні-і-і-і-і-і, — вирвалось у Антона.

Громовиці та звукова сирена переплелися з криком пацієнта.

Звуковий шлейф потягнувся за втікачем, що, за інерцією впавши навколішки, наближався в руки ворогу по слизькому лінолеуму. Їхня зустріч здавалася неминучою!

Порепане покриття зупинило Водолаза за кілька кроків від Привиду. Зібравши рештки сили, Антон кинувся тікати просто назустріч двом санітарам, що гналися за ним майже від самого підвалу. Останні зупинилися, спантеличені поведінкою пацієнта, який щойно давав від них драла, а тепер мчав стрімголов простісінько в їхні обійми! Жах у його очах іще більше збив їх з пантелику. Утікач і гадки не мав змінювати маршрут, радше навпаки — активно жестикулюючи, він закликав санітарів долучитися до нього. Псих та й годі!

Змарнувати такий момент санітари не мали права. Чоловіки міцно вхопили Антона, задоволені тим, що здійнята пацієнтами буча ось-ось уляжеться. Тіло хлопця зависло над лінолеумом. Його тягли в бік рідної палати, а він усе обертався до хвіртки, воліючи пересвідчитись у наявності потойбічного переслідувача, але його і слід загув. Усе змішалося. Вигадка й реальність поєдналися в одне ціле, а галюцинації знову затягували Антона в прірву.

Наступного ранку в кабінеті головного лікаря представник спецслужб і Павлович метикували над нічною пригодою. Ескулап перебував не в найкращій формі. Набряклі через безсонну ніч щоки звисали мішками, обличчя мало похмурий вираз. Передозування нікотином надавало шкірі блідого відтінку, але найбільше допікала втрата вірного підлеглого. Шрек разом із Чахлим був залучений до злочинних схем шефа, і тепер його смерть наражала на небезпеку майбутнє головного лікаря. Чахлий, засліплений ворожістю до всього живого, не здатен на роль повноцінного компаньйона. Тут потрібна обережність і тверезе мислення.

Крім цього, таємнича смерть санітара в нетрях шпиталю породить масу пліток, і суворий вигляд майора, що стовбичив над столом, являв собою зайве тому підтвердження. Небажаний розголос міг накликати службові перевірки з центру, а отже, позбавити їхнього фігуранта теплого місця.

— Що робитимемо, Веніаміне Павловичу? — раптом подав голос Петля.

Павлович пошкодував, що в його руці немає сигарети. Він затягнувся повітрям і несміливо поцікавився:

— Як нещасний випадок можна оформити?

Лікар боязко підвів очі на офіцера спецслужби. Почуття провини викликало в нього комплекс меншовартості, а особливо перед цим гидким «комітетником», що давно тримав над ним владу. Уже й не пригадати, коли він потрапив на їхній гачок. Замолоду перспективний випускник психіатричного факультету мріяв про кар’єру науковця. Та підкорювати наукові вершини з порожніми кишенями виявилося непросто. Вирішив упоратися самотужки — дідька лисого! На самому захисті тему дисертації піддали нищівній критиці, а її виконання оголосили нерозкритим, як наслідок — ганебний провал. Після подальших невдалих спроб узяти реванш молодий спеціаліст облишив свою мрію і влаштувався на посаду дільничного психотерапевта в одній зі столичних клінік. Ось там і почав розкриватися весь його потенціал. Із часом його помітили люди з органів і запропонували кар’єрне зростання в одній із периферійних клінік в обмін на виконання державних замовлень — саме так вони називали незгодних із політикою держави. Периферія виявилася не такою вже й глухою — море, пісок, лагідний клімат, — а з постійним матеріальним заохоченням і взагалі здавалася раєм. У часи розвалу тоталітарної машини кращого місця годі було й уявити. Та, хоч кордони змінювалися, методи спецслужб залишились ті самі, що й доводили наступні слова Петлиці: